Ты покупаешь открывашку для банок.
Купи лучше открывашку для зрения,
Чтобы распалась пелена на атомы
С характерным таким шипением.

Задумайся, встань с дивана,
В ужасе голову схвати руками
И яркое пламя заменит угасанье
В истошном крике твоём осознания.

Пусть нет сахара в правде,
Пусть реальность жестока
И страшно от мыслей
Стало ночью в кровати.
Это всё пройдёт,
Это всё до срока,
Это в наших руках всё исправить.

Вірш Аліси Артельної, 01:22, 12 ноября 2023, для CAOA.

ПРОБЛЕМИ КАПІТАЛІЗМУ. ТЕОРІЯ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ІДЕЙ

Почнемо з того, що централізація заважає робітникам розпоряджатися рішеннями, які приймаються на робочому місці через ієрархічність сучасної організації, оскільки за них це робить начальство, у розпорядженні якого також є засоби виробництва та сировина, необхідні робітнику для процесу роботи, в результаті якого отримуються результати праці, які також належать капіталісту.

Повсякденне життя формується в результаті трудової діяльності, якою і займається робітник. Але оскільки засоби діяльності пролетарів у руках капіталістів, вони не здатні формувати власне повсякденне життя самостійно, так як неспроможні розпоряджатися ними та результатами праці, через що відбувається відчуження людини від формування її життя, яке через специфіку капіталістичної системи, а саме через відчуження робочих рук від контролю трудового процесу цілком приймає фетешиську форму товару, створюючи враження, що у саму природу об’єктів повсякденності вкладені товарні якості, які насправді формуються у соціальному контексті, тобто від виробничих відносин, що у купі створюють суспільні відносини.

Нездатність контролювати формування існування при капіталізмі утворює із елементів хаосу гармонію, стабільність, у якій живе людина, яку ця ірраціональність ліпить, як пластилін, формуючи особистість. У відповідь, як писалось раніше, індивід не здатний усвідомлено впливати на обставини. Цей консерватизм діє на всі види життєдіяльності, зокрема на пересування, що обмежується пунктами рутинних занять, які за нормальних умов циклічні. Це також утворює консерватизм неконтрольованих емоцій, які залежать від умов життя. Але при цьому в процесі життєдіяльності у цій "стабільності" людина не застрахована від впливу небажаного випадку, а отже і емоцій, що виникають через нездатність створювати обставини з вищеназваних причин.

Ці умови утворюють бажання втекти із рутини і в результаті капіталістичний лад нав’язує маркетингом "рішення" у вигляді різних розваг, які, однак, не переривають звичку, а лише стають частиною стабільності. Відчуження людини від ходу її життя несе за собою нам знайомі, але страшні наслідки, такі як, наприклад, суїцид чи прийняття різних наркотиків у вигляді "виходу" із неконтрольованої стабільності. Однак ці "рішення" неефективні, оскільки перше не надає контролю життя, а обриває його, а друге створює лише ілюзію розриву стабільності, але в майбутньому перетворюється на залежність.

Оскільки обставини формують людину, вона отримує відповідну своїм умовам філософію, яка при капіталізмі є досить пластичною, але все-таки у межах цінностей, властивих економічному ладу. Ця філософія перетворюється на фанатизм через те, що людина не може надати їй потрібної форми, оскільки не здатна формувати умови життя. Фанатизм також забезпечують вузькі критичні можливості, які не дають людині поставити під сумнів свої ідеї, змінюючи їх на революційні. Критичні можливості разом з усвідомленням своєї ролі у власному та чужому житті також мають ієрархічний розрив, оскільки ніж вища посада — тим краще суб’єкт розуміє свій внесок, що, проте, не допомагає формуванню революційних настроїв, оскільки людина, в силу своєї філософії та обставин, не бажає втрачати привілеї.

Ця ідеологія, оскільки вона масова, оточує собою людину через інших людей. Таким чином виходить ідеальне пропагандистське середовище, яке блокує вплив інших ідей, навіть якщо вони більш аргументовані та зручні для індивіда, оскільки людина, дивлячись на життєвий досвід розуміє, що її переконання мають підстави і з’явилися не з порожнього місця. Причиною появи таких переконань є авторитет, що мав вплив на людину. Він може бути лише в теорії, тобто у формі впевненості людини, що хтось у суспільстві зможе аргументувати суспільні ідеї, які випливають з того, що індивід сам колись був кимось переконаний.

Авторитетом може бути багато хто, від чого залежить стійкість його ідей. Батьківська аргументація, наприклад, частіше примітивна і популістська, від чого тимчасова, а ось доводи інтелігенції мають стійкіший вплив, оснований на симпатії, чіткій аргументації, тощо. Авторитет може бути настільки теоретичним, що передався після давніх історичних подій, результатом яких став стан суспільної філософії-відносин.

З вищеназваних тез можна дійти висновку, що будь-яка людина, яка мислить — філософ, але різної кваліфікації. Якщо людина "вульгарної" філософії дотримується ідей, сформованих на підставі повсякденного життя та в його межах, при цьому відрізняється обмеженістю аналізу та роздумів, що перебувають на рівні чіткої ясності та відсутності зарозумілості, то філософ-фахівець мислить сурово та послідовно, при цьому усвідомлюючи розвиток не лише своєї думки, а й інших.

Кожна мисляча людина, незалежно від її соціального стану та інших аспектів (хоча поза абстракціями життєві умови і формують суб’єктивні ідеї), має життєві ідеї, які у суспільстві формують суспільні ідеї, що також задають форму особистим поглядам індивіда. Так як окремі ідеї, що залежать від безлічі об’єктивних і суб’єктивних причин, дуже різні, суспільні такі ж різноманітні. Але це не означає, що люди групуються виключно у межах своїх спільних ідей. Представники різних сенсів можуть жити у суспільстві ідей, які протилежні їхнім настановам, у якому домінує абстрактно-суспільна ідеологія найавторитетніших верств (найяскравіший приклад - держава, де панують ідеї панівного класу). За таких умов люди з нестандартними цінностями повинні мовчати про них, а інакше може бути асиміляція або інші види реакції. Прикладом цього є гомосексуали у гомофобних суспільствах (і т.д).

Може бути й таке, що люди живуть в оточенні ідей, переданих у спадок, але таких, що вже втратили свою стійкість у масах, або ж просто архаїчних, які втратили свою актуальність зі зміною обставин, але все ще тримаються в суспільстві. Суспільства також можуть містити сенси, які планували приміряти раніше, але відповідний для цього розвиток з’явився саме в сучасних реаліях, що дає змогу обертатися назад і звертатися до мислителів минулого (див. "Німецька ідеологія" Маркса і Енгельса).

Якщо людина сумнівається у своїх ідеях, вирішивши стати на прогресивний шлях, але все ж таки боїться нововведень, то це може створити гібридні ідеї — перехідний сенс, який має ризик законсервуватися у такому стані. Показовий приклад, який ми можемо спостерігати серед нас — так звані ліві-консерватори, які нібито й дотримуються соціалістичної теорії, але не роблять крок вперед у плані цінностей, зупиняючись на тому, що "пригнічення за колір шкіри — погано, але нетрадиційна орієнтація чи гендерна самоідентифікація — дикість", приводячи доволі банальні та купу раз спростовані "аргументи", тоді як це не більше, ніж сліпа пристрасть, яка потребує пошуку об’єкта ненависті, а якщо за шкіру та національність пригнічувати — погано, то залишаються тільки "содоміти" (див. "Про єврейське питання" Сартра).

Можу стверджувати з особистих спостережень, що найчастіше такі індивідууми зустрічаються серед вуличного антифашистського руху, або якщо їх вік зайшов за середній або наближається до нього. Можна згадати вищеназвані слова, оскільки авторитети та більшість представників їх руху (локального суспільства) дотримуються гомофобних поглядів, а отже це ті ідеї, які треба перейняти собі, оскільки авторитет — більш досвідчений, а більшість, у якій точно знайдеться той, хто зможе аргументувати цю позицію, не помиляється, та й самого суб’єкта ці погляди колись зачепили, значить переконали, а як можуть переконати неправильні ідеї.

Зрозуміло, що не можна ігнорувати й історію суб’єкту, без якої просто неможливо адекватно оцінювати стан людини чи будь-чого. Найчастіше оцінка обставин, при яких формувалась думка, дає зрозуміти, що реакційні погляди серед лівих-догматиків — опортунізм та дії на руку системі.

Цей приклад також дуже чітко ілюструє ситуацію всередині лівого руху.

Між вульгарними та спеціалізованими філософами є розрив, який полягає у їх цілях. Інтелігенція історичної філософії, тобто тієї, яка спрямована на згрупування різних суб’єктів, має поширити вплив своїх ідей на маси різними методами, при цьому не дати зробити цього інтелігенту, який представляє інші установи. Метою ж "рутинних філософів" є практична діяльність усередині ідей інтелігентів, спрямована на розвиток цього напряму. При цьому практична діяльність залежить від умов життя. Але щоб залучати до ідеї маси, треба створити інтелігенцію, яка бере участь у цьому процесі, але це «справа нелегка, вона потребує тривалого розвитку, з діями та протидіями, з об’єднаннями та розпадами та новими чисельними та складними утвореннями. Це світогляд підлеглої соціальної групи, що не має історичної ініціативи – групи, яка постійно, але нерівномірно розширюється і не може досягти якісного рівня, необхідного для оволодіння державою, для реального здійснення гегемонії над усім громадськістю в цілому, що тільки й створює умови для породження власної інтелігенції» (Антоніо Ґрамші, "Філософія практики та сучасна культура").

Інтелігенція ділиться на класичну та політичну (насправді видів більше, але для нашої теми цього розділення достатньо). Класична інтелігенція — вид, до якого належать люди, основою діяльності яких є інтелектуальна діяльність, такі як, наприклад: судді, вчителі, інженери, тощо. Але не забуваємо, що для будь-якого заняття потрібно те чи інше інтелектуальне зусилля, тому класичний інтелігент — той, у кого вся спеціалізація стоїть на ній. Політична ж інтелігенція — активні філософські діячі, практики та постійні агітатори, які з простих фахівців перетворилися на політиків. Ці ж два види діляться на нову та консервативну інтелігенцію: «Будь-яке нове історичне утворення (тип суспільства) створює нову надбудову, чиї висуванці, представники і прапороносці (інтелігенція) не можуть, у свою чергу, не вважатися також «новою» інтелігенцією, породженою новою обстановкою, а не продовженням попереднього інтелектуального середовища. Якщо нові працівники розумового фронту виступають як пряме продовження попередньої інтелігенції, то вони зовсім не є «новими», тобто вони не пов’язані з новою суспільною групою, що органічно представляє нову історичну обстановку, а являють собою застиглий і консервативний пережиток історично подоланої суспільної групи» (Антоніо Ґрамші, "Іманентність та філософія практики"). На державних верхах знаходяться політичні нтелігенти, які у вигляді політичної діяльності поширюють вплив необхідних ідей через класичних інтелігентів на громадянське суспільство. Найбільш ефективними засобами є освіта та культура. Цей інструмент маніпуляції відрізняється своєю "добровільністю", хоча на потрібні рішення прямо підштовхує культурне та інформаційне середовище. На поширення також впливають обставини, під які бюрократії доводиться підлаштовуватись, що чітко можемо помітити в Україні, де найвигіднішою і симпатизуючою ідеєю став націоналізм, хоча до імперіалістичної агресії неоліберальна позиція сьогоднішньої влади виступала проти такого підходу.

Сьогоднішній стан українського культурного попс-середовища надзвичайно нудний та цікавий водночас. Не дивлячись на частий стогін українських творців про “чітку позицію”, все більше росте тенденція, яка стає все більш помітною з ходом росту градусу недолугості дій зі сторони правлячого бюрократичного неоліберального апарату, що заключається у міграції позиції за зростом попиту на погляди, оскільки зручні ідеї у сьогоднішньому інформаційному та культурному просторі — гарант росту популярності та можливого збільшення капіталу. Це значить, що політична гегемонія у сучасному українському суспільстві сьогодні не така міцна у культурному плані, а є лише конвеєром, направленим на фінансовий успіх, який стає все більш нездатним забезпечити ідеологічну стійкість, як це було на початку повномасштабного вторгнення.

Але це не є позитивним для споживача цього товару, оскільки все це утворює один великий вид пропозиції — видовище, яке стає частиною споживання людини, саме яке сьогодні є стимулом розвитку капіталізму. Важливо зауважити, що історична філософія може реалізувати себе лише у вигляді політики, оскільки зміна обставин потребує концентрації суспільних зусиль.

ЗАПРОПОНУВАННЯ РІШЕННЯ НА ВИЩЕНАЗВАНІ ПРОБЛЕМИ

Нашою пропозицією щодо виправлення ситуації є децентралізована організація виробництва та суспільного життя, що забезпечує автономію у всіх сферах життєдіяльності.

Потрібно забрати засоби та результати виробництва у громадське користування, для чого необхідна революція, оскільки реформи сьогоднішньої системи не зможуть дістатися основи капіталізму — приватної власності, що відрізняється ірраціональним розподілом ресурсів.

Ми бачимо у повсякденності як хтось має три ділянки, які, можливо, людина в житті не бачила і не докладала жодних зусиль для цієї заслуги, але при цьому хтось у цей же час бродяжить або працює без нормальних умов життя. Сьогодні вважається нормою, що невикористаних будинків більше, ніж безхатьків.

Експропріація також несе у собі концентрацію технічних нововведень у суспільстві, а не в руках обмеженого кола буржуазії. Це дозволяє політично і технічно взяти під контроль своє життя, знизивши роль небажаної випадковості та емоцій шляхом запланованих змін форм архітектури та інших елементів життя, які повинні перебувати в гармонії з довкіллям. Це зокрема знизить ймовірність суїцидальних і наркотичних схильностей (та інших наслідків), оскільки людина зможе формувати умови існування та провокувати потрібні їй ситуації, а значить напряму впливати на створення себе як особистості. У тому числі перед нами стоїть мета повного знищення межі між роботою та розвагою. Сьогодні може здатися, що вона стала менш помітною, оскільки все ж таки популярністю користується робота вдома. Але все ж таки це не знищило емоційного розриву, оскільки сьогоднішня робота все одно є нудною і все ж тяга відбувається до розваг, споживання. Капіталізм без цього поділу не може, оскільки індустрія веселощів є інструментом розвитку системи сьогодні, а значить обладнати на заміну цього інструмента працю просто невигідно. Але концентрація технологічного прогресу у громадському користуванні дозволяє робити кроки у цей бік.

До того ж раціоналізація розподілу шляхом планового виробництва дає можливість працювати відповідно до людських потреб, а не переробляти на користь надлишку продукту, як це відбувається сьогодні. Крім цього, архітектура та інші види мистецтва стають невідривними від людини і повинні знецінюватися без її симпатії. Цінність у мистецтві саме відчуттів зрівняє в культурному плані село і місто, оскільки вони мають цінні обставини, які здатні надавати нові відчуття від життя та спровокувати потрібні випадки. Мистецтво та обставини мають стати інструментами в руках людини, які також потрібно експропріювати.

КУЛЬТУРНО-НАВЧАЛЬНА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Але до революції ще треба довести, що потребує як політичної, так й культурної боротьби по поширенню лівих ідей. Для цього слід почати створювати коло інтелігенції, для чого потрібна відповідна соціальна група, де найбільш поширені прогресивні настрої, якою на сьогоднішній день є молодь, студенти, що довели свою активність на недавніх студентських мітингах, що принесли показові сьогодні результати.

До того ж вони набувають потрібними знаннями, які допоможуть у майбутній агітації. Ці знання, однак, треба фільтрувати, оскільки їх надає державна інтелігенція.

Революційна інтелігенція має формувати контр-освітні заклади, спрямовані на агітацію та введення людей у теорію та практику. Ці заклади також мають ґрунтуватися на децентралізації, оскільки учень має бути залучений до процесу організації навчання, в якому вчитель повинен підлаштовуватися під нього, включаючи симпатію. Вона ж дуже важлива, оскільки завданням цих закладів є переманювання учнів у державних закладів і поширення революційних ідей, а ще у ліквідації інтелектуального розриву між звичайною людиною та інтелігентом, розвиваючи їх до революційної нової політичної інтелігенції.

Лівим також не можна ігнорувати культурні тенденції під час пропагування у суспільствах. Якби песимістично не здавалося, але практика показала, що навіть самі радикальні культурні рухи сьогоднішня буржуазна культура поглинає та “відправляє у музей”. Необхідно створити конкурентоспроможну контркультуру, що вимагає не відмови від стилів і напрямів, а адаптації і поліпшення. Сьогоднішня буржуазно-демократична політика дає можливість проникнути у поп-простір, хоч й з великою обережністю, різним напрямкам. Цим революційна культура повинна користуватися та відвойовувати собі маси, що потребує відрізнятися не тільки кращою якістю, а й доступністю, для чого потрібно поєднувати творчість з місцевими умовами, формуючи потрібні емоції та враження, при цьому не відриваючи мистецтва від повсякденності на відміну від буржуазної культури, яка розвивається у відриві від рутинного життя, або критикує його у реформаторському форматі, що стало характерним для української аполітичної естради ще давно.

При цьому посил лівої культурної пропаганди має бути чітким і не розмитим, що відрізнятиме її від діячів культури опонентів, у якій для просування потрібно завуальованість посилу, щоб була можливість створення безлічі зручних інтерпретацій. Для цього також найбільше підійде молодь, яка розбирається як у ході власної культури, так і в тенденціях старшого покоління. Але оскільки просування у поп-форматі найчастіше потребує саме нечіткості позиції, потрібно використовувати détournement, тобто наповнювати лівим сенсом сторонню, ворожу творчість та підхід, акцентуючи на потрібних деталях для того, щоб споживач це вхопив. Наприклад, вписати десь у журналі про косметику цитату Маркса або десь посеред проповіді свідкам Єгови почати читати лекцію про практику іспанської революції та сучасних децентралізованих кібуців — це détournement, який за рахунок контрасту з останнім контекстом найбільше застряє у пам’яті, як слова, яким вчать малюків запам’ятовуються, коли на них ставлять особливий акцент. Але, зрозуміло, такий метод треба використовувати масово та глобально, бо у вигляді одиночного пікету він не має багато сенсу.

Заперечувати сучасний поп та сформувати його під потрібну форму при сьогоднішніх обставинах можна, коли потрібні напрями потрапляють у його склад. Це потребує чіткої організації, позиції та децентралізації, бо є ризик того, що ліва творчість в такій середі стане попсом, який буде зацікавлений лише у збільшенні капіталу.

Особливо це актуально в реаліях української попс-культури, яка в процесі відмови від впливу імперіалістичного сусіда дійшла до стадії конвеєра, від чого споживач чекає якості та нововведень, що супроводжується все більшим невдоволенням політикою влади, чим і мають скористатися ліві, розвиваючи свою агітацію відповідно до місцевих потреб, проблематики та елементів культури, які не можуть передати зарубіжні творці.

НЕОБХІДНІСТЬ ОБ’ЄДНАННЯ ЛІВИХ ТА ЗНИЩЕННЯ СЕКТАНТСТВА

Але творчо-політична боротьба є неефективною, якщо діячі роздроблені. Саме тому необхідно сформувати децентралізоване ліве об’єднання, яке групуватиме різні революційні ліві ідеї під загальними канонами соціалістичної теорії, які ставлять таких різних лівих у однакове становище.

Координуватися таке об’єднання має шляхом низової організації різних автономних формувань, що виконують функцію культурно-освітньої політичної діяльності, а також методом делегування, що стоїть на прямій демократії та зборах.

Із цього витікає, що також необхідне знищення сектантства, оскільки для виживання наших ідей в Україні, де сильний вплив на маси все ще мають праві настрої, необхідно сформувати широку ліву теоретичну та практичну силу, яка за допомогою культурної, освітньої та політичної боротьби поповнюватиметься новими прихильниками.

Поки ліва сила буде малочисельним формуванням, необхідно компенсувати кількість активністю. Потрібно не тільки брати участь у різних ініціативах по максимуму, знаходячи медійність, але ще й повторювати ідеї, що пропагуються, яскраво, відповідно до інтересів суспільства, щоб досягти ефекту запам’ятовування.

Перед лібертаріями стоїть також завдання теоретичної роботи з авторитарними соціалістами, щоб попутники усвідомили неефективність централізації як мінімум з описаних вище причин. Це стає можливим лише при ліквідації сектантства, оскільки потребує співпраці, дискусій та спільної практики, а не зменшення своєї ж ефективності шляхом ізоляції. При цьому не можна заперечувати той практичний і теоретичний досвід, який можуть надати нам інші ліві напрями. Тільки за успіху культурної боротьби може виграти політична діяльність, тому ці дві сфери мають розвиватися нерозривно одна від одної.

_{Від Асоціації Індивідуалістів В.О.}

_{Спочатку ця невеличка стаття готувалась для ініціативи Прямої дії, але, на жаль чи на щастя, вона не вписалася у концепт проєкту та не сподобалась редакторам за "політичну нав’язливість", що, скоріше, добре і правильно, враховуючи цілі ініціативи та можливі наслідки. Тому було прийняте рішення допрацювати та опублікувати цей текст на іншій платформі, щоб не сумувати через витраченні зусилля, але й не підставляти профсоюзних товаришів.}