Вульгарний склад: рифмы творческого бомбизма
"Поступ (розвиток) людства — це величезний і дуже складний механізм. Як у природі загалом, так і в розвої людства кермо держать два могутні двигуни… голод і любов. Голод — це матеріальні і духовні потреби людини, а любов — це чуття, що пов’язує людину з іншими людьми",
— Іван Франко, "Що таке поступ?"
"Китай"
— З тобою я хоч до Китаю,
І поклонятися вождю
За декілька юань в кармані,
Аби ти тільки говорила
Про наші надлюдські гріхи,
А я би тебе просто слухав,
Не псуючи моменти ці.
Але мене ти не згадаєш,
Коли зайдем за береги
Кохання вільного без смути,
Аж до державної ханжі.
— Сімейне "щастя" нас погубить,
Як централістський апарат.
Впустимо в життя своє
Суспільний, всенародний смрад.
Дійдемо, любий, до Китаю,
І всього за три юані
Традицій приймем постулат.
— А я до того ж, моя люба, на роботі буду нить,
Щоб наш Господь бюрократичний…
— Це той,
Якому «не начхати»!
— На відчужені стоявши,
Зміцнити міг свій власний гніт.
А ти ж що будеш для Китаю,
В цьому ж самому сараї,
Могутній нації робить?
— Я, любчику ти мій, за станком в руках чужих
Продукти буду виробляти,
Щоб ріс безмежно той товар,
А разом з ним і капітал,
Що нас в станок і заганяє,
Залишаючи з нічим.
— Окрім.
— Окрім тих самих трьох юанів,
За які я у Китаї
Вождя хóчу благословить.
(А протиріччя все ростуть, впливаючи на весь свій ґрунт,
Що спровокує бідний люд
На акт насилля проти зла).
І це усе у тім Китаї,
Де за декілька юанів
Життя формує з нас сміття.
Пройшло всього дві сотні років,
Як ми приїхали сюди,
Та посилилися в ті труби,
Що стоять пустими дні,
А потім всі залазять рачки,
Налякані своїм лицем,
Яке побачити вдалося
У розкішних тих дверях,
Які самі собою гірші,
Ніж те,
Що можеш взяти там.
Пізніше ранок настає,
Гіркий, бо все те саме знову —
Станок, робота, кров із носа.
Та потім ще раз йду в кабак, Загнувший всі ті починання,
Які я так і не почав,
Бо зрозумів, що марно все,
Що ніс з собою цілу вічність,
Коли не втратив ще тебе,
Загубивши так бездарно
Це буття моє німе —
Що віддзеркалює від дна
Свою діяльність працьовиту,
Яка родила ті жахи,
Що кинуть горе грошовите,
Яке усіх нас тут і вб'є.
Ілюзій цих брудних кварталів
У мене досталь в шафах є.
І кожен скелет я впізнаю,
Бо в цьому я,
Що надивився
Тих бридких речей,
Яких насправді і нема.
А ззаду ходить і вона,
Якої також не існує,
Яку я також уявляв,
Коли їхав до Китаю
Не за ті пусті юані,
А щоб справжнісінька вона
Мені трохи розказала,
Бо раніше не бувало,
Що вона і є й нема,
І це все у тому ж часі,
Коли ми разом в кімнаті
Мнемося в одному такті
Під її точний, грубий блюз.
І нудьга не відпускає,
Що обмежує нас двох,
Направляючи в маршрути, в дофамінових окоп,
Який нас і консервує, залишаючи з нічим,
Не враховуючи те,
Що являємся ми ним.
По новинах все те саме — катаклізми, вбивства, гул,
А я лише в трубі молюся,
Щоб не видихнутись в нуль.
Роботяги також стогнуть,
Розуміючи все те, що не буде завтра сонця,
Не відкриє нам усе
Той самий гарний конгресмен,
Який стоїть на пустирі,
А за купюрами й не видно
Відкрив вже писок свій чи ні.
І все було як у Китаї,
Де імпонуючі вождю,
Що абсолютно не вражало,
Йшли в сотий раз по комусь бить,
І як завжди не боючись,
Зустріли вперше той супротив,
Який серйозним мусив буть.
У ржавих трубах загорівся
Червоним самий грізний бій,
Який зробив Китай бордовим, охопивши все, що міг.
Саме тут тебе й побачив.
Ти ж мене, на жаль, згадаєш
Тільки в тих кутках далеких,
Де блукать тобі не слід.
Через них ти і прийшла
У цей світ пустих дурниць —
Ілюзій,
Що затьмарені любов’ю,
Що вб’ють нас головою вниз.
Кос Кук
"Ренесанс"
Я в кімнаті зі стінами в бруді,
Я хотів, тепер час зупиню.
*Перший уламок*
Між німими, скелястими кручами,
Я лечу слід за квіткою вниз,
Моя шкіра здирається змучено,
Перший номер скінчився на біс.
*Другий уламок*
Дві зміюки вчепилися в мене,
Забуваю своє я ім’я,
Але поруч літає метелик,
Мені двійки достатньо сповна!
*Третій уламок*
Я сльозами створив собі море,
І на дно тихо каменем іду,
А луну забуваю від горя,
Цифра три закінчилася тут.
*Четвертий уламок*
"Чи опудало, чи символ віри?",
На хресті я у себе питав.
Проводжаючи мéне з четвірки,
Щось кричав і летів поруч Птах.
*П’ятий уламок*
Перенісся я знову в кімнату,
Знову стіни мерзотні гнітять,
Що робити тепер точно знаю,
Сам закінчу я свій номер п’ять!
І встромив собі в шию уламок,
Всім прикрасивши стіни нудні,
Я на шосте життя сподіваюсь,
Хочу скельце останнє знайти.
*Абсолютно інше*
Я стою, оглядаю картини,
Їх тепер на стіні цілих шість,
Всі оздоблені, дуже красиві,
Лиш одна там пустою висить.
Це не все, що мене дивувало,
Бо не був я у залі один,
І не буду вже мабуть в печалі,
Бо маячить в дверях чиясь тінь.
Я відроджений мертвий, я йду, я митець!
Не-Борис Сасайхрін
"Мы возведём вам памятники"
Мы возведём вам памятники! Всем, кто разделял
И властвовал в угоду чреву и больному эгу,
Кто убивал и мучил, осквернял и усмирял,
И созидающих трудов присваивал успехи,
Кто грабил и обманывал, не ведая стыда,
В масштабах колоссальных, порождая преступления,
Не зная меры для себя, законы написал
Бесчисленным заложникам границ своих империй.
Кто войны для захватничества яростные вёл,
Когда не доставало от рабов своих налогов,
И нечистотный век в кровавой праздности провёл
На бедах угнетённых и затравленных народов.
Царям, султанам, шейхам, президентам и вождям,
Монархам всех мастей, нечистых по определению,
Партийным бонзам, фюррерам и генсекретарям!
Навеки в бронзе отольём все ваши преступления!
Мы вас увековечим не героями совсем,
Как в воспалённых мните вы самих себя фантазмах.
Казнящими и ненавидящими всё и всех,
Подписывающими все преступные указы.
Самих себя лишь нежно обожающими и
Пирующими трупами несчастных и голодных,
И жажду утоляющими литрами крови,
И оскверняющими естеством своим природу.
И свита ваша будет вместе с вами отлита,
Метающая, рвущая за ваше одобрение,
От посягательств не дающая совсем щита,
А насмехающаяся, берущая последнее.
Бросающая беззащитных всех на произвол,
И в тюрьмах этот произвол безумнейший творимая,
И, чтобы все запомнили навечно, кто есть кто!
Без ваших героических бравад поганых, лживых!
И стороной служителей церквей не обойдём,
Которые писания и веру оскверняли,
В угоду власти освещали льющуюся кровь,
Наместниками Бога всех тиранов возвещали.
Предстаньте-же не на иконах чистых и святых,
А в образе чернейших, словно дух ваш, истуканов,
Поклоны бьющих, жертвы приносящих князю тьмы
Люциферу, сатане, иблису, шайтану.
И с джиннами, чертями в плясках, душу распродав,
И демонами распинаемых по договору,
Варящихся, плескающихся на огне в котлах
За все грехи земные, обвиняли всех в которых!
Чревоугодие, гордыня до самих небес,
Убийства, ложь и грязная чудовищная похоть,
За души, оптом что скупал у вас лукавый бес
Людей, в чьей крови руки ваши грязные по локоть.
И вечной памятью о ваших зверствах навсегда
Впитают мудрость чуткие умы любых народов,
Что вовсе не во благо людям власть была дана
И там, где есть она, там гибнет всякая Свобода.
И что нельзя Свободу, Жизнь покорно доверять
Тем, кто посмел тщеславно возноситься над другими,
И что нельзя себя над кем-то также возвышать.
Всех равными, свободными на этот свет родили!
Что надо помогать другим, таким же как ты сам,
И как свою свободу чтить свободу и другого,
И защищать её, чтобы вовеки никогда
Тираны в виде ни в каком не воцарились снова!
Что власти места никогда нигде не может быть,
Лишь только Солидарность, Равенство, Любовь и Дружба
Останутся и будут даже в воздухе парить,
Служа непринудительную добрую всем службу.
А монументы, истуканы, летописи всё
О вас и ваших низменных деяниях расскажут
В забвения долины ничего не унесёт.
Потомкам через годы и века они покажут.
И голоса замученных и изнурённых жертв
Сквозь время прозвучат, о ваших зверствах повествуя.
Мы сохраним на память каждый ваш кровавый след,
А иго безвозвратно ваше как кошмар минует.
Константин Чернов-Петроградский
***
Ми споживаємо у двох,
Ми купуємо за трьох.
Не бажаємо висот,
Вченням вліпимо бойкот.
Вчора ми купили тачку,
Щоб ходить було не важко.
Потім ми пили й курили,
Зовсім ми не говорили.
По телевізору сказали,
Щоб купляли самовари.
Самовари дорогі, гроші витратили всі.
Он плакатик на стіні,
Там написано — "Живи!".
Жити в купі самоварів?
Розвернулись та й пішли.
Сіли, знову покурили,
Знову ми не говорили.
А про що нам говорити?
Вже зів’яли в серці квіти.
На роботі одні муки,
Хочеться скоріш забути.
Вдули літру, може п’ять.
Як його порахувать…
Квартира наша невеличка,
А дім схожий на поличку.
Але все влаштовано зі смаком —
Так сказала сама Хаган.
Сіли, трохи покурили, майже ми не говорили:
— На сніданок в нас щось є?
— Ні, немає.
— Що ж таке…
Перемкнуло щось у нас.
Це через те, що подорожчав газ?
Ні, це щось не те, це щось сильніше.
Це те, що завжди на афішах,
Воно постійно серед нас,
Виготовля відчуження й екстаз.
Це те, що виїдає особистість,
Воно не любить всю барвистість.
Продава нам особистий бунт,
На Че Гевару нагнав смут.
Сиділи разом і курили, ми багато говорили.
Викинули самовар, стали за життя штурвал.
Сонна Ко
"ДЕГРАДСКОЙ-ЗАВОДСКОЙ"
Что, простолюдины.
Ну что, фанфароны.
Ну как вы, бонвиваны.
И как же тут без вас,
Товарищи маргиналы.
Шантрапы великомученного кредо.
Незыблемого искусства саботёры.
И где же тот быдларь,
Несущий нам мораль.
Зарезервированный им краткий порицай:
«На Хую вертел я весь ваш светский лит.гламур
И "вашэ" Бу-Ба-Дур».
И такова его аспекта,
Презрительно смела и несуразна,
Но и моя конверсива кондоминиумом
К ней разделена и абсолютно обоюдна.
"Гы-гы", "Га-га" — и вся ваша фабула.
Архинелепая квинтэссенция нелепого поэт.творца.
Денис Хромый
"Археологістика"
Стара робітня, книги, мапи, літній стіл,
Папери, звіти, скригіт вікон… Все хаос
Накрив. Повітря повне згадок та думок.
І я себе спитав: "Чи цього ти хотів?"
"Бо рама плаче скельцями блідими так,
Що на світлині через це сумним стаєш.
Вона твоє лице веселе зберігала
Й ті знання, що зараз тануть на очах."
"Нема близьких, ніхто по тебе не прийшов.
Невже Та-Кемету1 секрети пропадуть?
Невже немає зовсім сенсу у житті?
Невже всі досліди зведуться у ніщо?"
"Я не дозволю цьому статися! Ніколи!
Ти розкопками своїми шлях важкий
Проклав і майже до мети дійшов. Тепер
Дуат2 чекає, нумо, передай перо!"
Не-Борис Сасайхрін
(лапками позначені думки головного героя)
1 — Те-Кéмет — так єгиптяни називали свої землі, дослівно — чорна земля (родюча місцина,
де вони жили)
2 — Дуáт — єгипетська назва світу мертвих
***
Если вдруг умру, кто узнает?
Кто балладу споет обо мне?
Эхом в просторах бескрайних
Прозвенит ли имя моё в тишине?
Кто, смотря из окна в ночи,
Тяжело прошептает: "Скучаю.
Люди тебя, конечно, почли
Да забыли. Совсем нечаянно…"
И сколько же лиц безымянных
Гниёт теперь в сырой земле?
Без памяти, бесславные,
Пропащие во бездонной мгле?
А вдруг я умру,
Вдруг наскоро настигнет смерть?
Останется меня лишь рано поутру
В гробу холодном запереть.
Я не успею вымолвить ни слова,
Я не смогу сказать заветное: "Прощай",
Кто вспомнит вирши снова
И прозу… невзначай?
Е.С.
***
Я видела всё это явственно:
Вы говорили чётко и ясно мне,
Что грязь, проблема и язва я.
Я выросла, взмыла ястребом
В раскалённое небо ясное.
Я ввысь лечу быстрыми ядрами,
Я жива, закалённая ядами.
Ничего не добились вы -
Вновь я счастлива.
Ничего не измените -
Плачьте, радуйтесь.
Только жалким теперь
И гадостным
Кажется всё,
Что с вами связано.
***
Лучше замёрзнуть насмерть,
Чем клетки предаться теплу.
Улепётывают от казни
Редкие следы на снегу.
Молча кричат о боли,
О лжи миллиардов страниц
Эти бегущие ноги
И слёзы детских ресниц.
Сколько бед от одного наброска,
Сколько бед от одного подростка.
Алиса Артельная
Під редактурою і написанням учасників