Сьогодні був чудовий, сонячний день. Останній день весни. Було гарно, тепло, повітря чисте і свіже. Шкода, що я цього не побачив. Останній день весни був принесений в жертву «коханій» роботі. Боже мій, іноді мені здається, що колись я і здохну на роботі, посеред робочого дня.

Повністю знесилений я йду на маршрутку, щоб приїхати додому, повечеряти, лягти спати і завтра зранку повернутися на роботу тією ж маршруткою. Ні, я зовсім не скаржуся на долю. У мене все прекрасно, набагато краще ніж у більшості моїх співвітчизників. Робота хороша, краща ніж хороша. Зарплату отримую велику і найголовніше — регулярно. Живу у просторій чотирикімнатній квартирі котра дісталася мені у спадок від бабусі. Я вже, було, наскладав на автівку, але в останній момент збагнув, що стояти в корках набагато дешевше у громадському транспорні ніж у своєму власному. Колеги навіть обурюються: «Що це, ви, шановний Ігоре нашу контору позорите?! Всі вже при іномарках, а ви все на маршрутках понтуєтесь? Не солідно якось.».

Я все віджартовуюсь, на кшталт: «Та я прав не маю. Та й до людей ближче в громадському транспорті, особливо в годину пік».

Короче кажучи — все у мене є. Я чортів щасливчик, можна сказати — улюбленець долі. Та, все ж таки чогось не вистачає. Рік за роком мене щось мучить, не дає мені спати ночами. І все ж я не можу зрозуміти що саме.

На мій превеликий подив народу на зупинці було не густо, за моїми підрахунками рівно на стільки скільки сидячих місць в «Богдані». Оскільки я був смертельно втомлений, то мріяв лише про вільне місце. Покласти булки на м*якеньке, притулити щоку до скла і заплющити очі хвилин так на двадцять сім — ось моя мета.

Секунд за тридцять після мого приходу на кінцеву, з-за повороту зажовтіло і вигулькнула така рідна цифра «13». Моя маленька мрія збулася — я віддав дві гривні за проїзд і плавно зпікірував на неприродно синій дермантин крісла. Водій натис на педаль газу і ми рушили. Раптом почувся жіночий крик: «Стійте!». Розплющивши очі, я побачив дівчину з довжелезним русявим волоссям. Вона бігла за маршруткою на невимовно високих підборах і на бігу русяве волосся розвівалося неначе прапор. Так ловити вітер могла лише козацька хоругва, переможного війська царя Хмеля.

Водій також зауважив це чудо бо автобус різко загальмував і двері відчинилися. Дівча вплило в середину. Воно виміряло своїми гарнющими ножиськами відстань від дверей до гальорки і зупинилося навпроти мене. Дістало з сумочки спрій для рота, розплющило червонезні вуста і окропило середину свіжим подихом. Разом із нею розплющив рота і я, але не для того, щоб освіжитися, а від захоплення, від того, що перехопило дух. Я злякався бо це відчуття було чимось новим для мене.

Ми рушили.

Я їхав і не міг відвести погляд від цього чуда природи, хоча і був дуже втомлений. Втома була на стільки сильною, що мені навіть в голову не прийшло поступитися місцем. Це вже увійшло в звичку у нашого брата — коли в нас встає то і ми повинні встати. Деякі ще продовжують плутати такі дії з актом ввічливості. Але ця ввічливість не поширюється на бабусь, дідусів і вагітних жінок. Вони діють на нас, як потужне снодійне: повіки важчають, голова опускається на груди, очі заплющуються.

Я блукав поглядом усіма принадами досі небаченої істоти. Повільно підіймався довжелезними ножиськами до аеродинамічних бедер, з них зіскочив на осину талію, підтюпцем пробігся по животику аж до ідеальних персів. Тут я зупинився і зробив відкриття століття — дівча без бюстгальтера. Соски випирали з рябенької сукеночки неначе дві вершини абсолютно однакових гір. Перса були прекрасні у всіх відношеннях — великі неначе диньки і не звисали від ваги, а стояли сторца націлившись прямо в душу. Я завмер на місці — вони гіпнотизували. В голові виникла думка, що мені просто необхідно до них доторкнутися. Думка стверджувалась, міцніла поступово перетворюючись в ідею фікс. За секунду я вже не міг опиратися їй. Рука потяглася до забороненого, але такого бажаного плоду. Є контакт! Долоня обхопила теплу, м*якеньке штучку, тепло розтеклося по тілу, досягло сонячного сплетіння і приємно впало до центру мого всесвіту.

Дівча подивилося на мене здивованими очиськами і тільки, но роззявила ротик, щоб сказати куди я повинен зараз піти, простір заповнився чиїмось обуреним криком. Я машинально відсмикнув руку.

 — Ах ти ж збоченець! — ,бабуська навпроти мене показала артритного кулачка, — Що ти собі дозволяєш?!

 — Та я той, я не хотів, воно само якось…

 — Не хотів?! –, підірвався кремезний мужик і схопив мене за грудки, — Збоченець! Зараз продовжиш не хотіти на вулиці! Водій, зупиніться ту во!

До мужика приєдналися обурені пасажири і вся кагала потягла мене до виходу. Заскрипіли гальма і двері злісно розкрилися. В останню мить перед важезним копняком я встиг зустрітися поглядом з небесним створінням, яке вже сиділо на моєму місці і, чомусь, джокондячо посміхалося.

Жовта «тринадцятка» вже була далеко за горизонтом, як я піднявся з землі. Задниця боліла і нило коліно, напевне забив при падінні. Тремтяча рука потяглася до сорочки за цигарками. До пачки прилип якийсь папірець, як виявилось то був товарний чек на освіжувач ротової порожнини, на обороті якого олівцем для вій було виведено напис: «Таня. 063 723 XX XX».