«ВНЄМЛИ СЕБЕ». ЩО ОЗНАЧАЄ «ПІЗНАТИ СЕБЕ» У ВЧЕННІ Григорія Сковороди? (2019)
«С таким же исступлением как раньше,
В себе стремился выжечь человек
Все то, что было плотью,
Так теперь отвсюду вытравлял заразу духа,
Охолощал не тело, а мечту, …
Накладывал запреты и табу
На все, что не сводилось к механизму:
На откровенье, таинство, экстаз...
И разум, исследивший все пути,
Наткнулся сам на собственные грани:
Библейский змий поймал себя за хвост. …
“Я сам сошел в тебя, как в недра гроба,
Я сам томлюсь огнем в твоей крови. …
Сгорая – жги!
Замкнутый в гроб – живи!ˮ …
И каждый
Внутри себя увидел солнце
В зверином круге...»
М. Волошин [1, с.300-301, 310, 313].
Григорій Сковорода писав так, щоб його думки просили розкрити себе. Думки, образи, твори Сковороди – як закинена у нас зернина – її треба проростити. Інакше, скільки не придивляйся, насіння різних рослин буде здаватись подібним і мізерним. Щоб побачити у деяких думках Сковороди не загальні місця, не анахронічні пережитки і романтичні утопізми, а щось значне, своєрідне, витончене й актуальне для сучасної людини, треба подивитись на мале і загальне у них так, щоб у ньому розгорнулось велике і конкретне. Тому у цих стислих тезах-міркуваннях я прагну заглибитись у деякі думки Сковороди та експлікувати їх сутність з більшою ясністю. Головну увагу приділю з’ясуванню деяких важливих особливостей і деталей вчення Сковороди про самопізнання. Зразу прошу у шановного читача вибачення за можливі неточності й похибки. Це лише перша спроба, початок.
1. «Внємли себе, узнай себе» – ці й подібні вирази Сковорода вживає часто [4, с.171, 211, 227, 357, 415, 418; 5, с.399, 450]. На його думку, людина – не те, що у ній пізнає людину, а той, кого вона намагається пізнати. Докладніше про це пишу тут [7]. «Істинна людина», за Сковородою [4, с.173, 191], не пізнається, а в-пізнається – не у процесі, поступово, а вмить, в цілому [4, с.69, 162, 204, 206, 358]. Це – про-зріння розумової частини людини, що стається завдяки світлу, яке випромінює саморозкриття людини істинної [4, с.195]. Той, кого впізнає, бачить, чує в собі людина, являється їй в одну мить і в цілому [4, с.157, 159, 162, 175, 184-185, 191, 341]. Це дар буття, а не досягнення пізнання. Відтак, той, хто пізнає, є меншим від того, хто чує, бачить, а цей другий є меншим від того, хто являє і дарує себе їм. «Блажен, имеяй уши слышати и слышит» [4, с.213].
2. За Сковородою, людина не може пізнати себе [4, с.159, 173, 175-176, 190, 196].
По-перше, Наркіс Сковороди у відображенні себе на воді бачить не себе, а іншого [4, с.286, 295]. Бачить в собі істинну людину... Яка являється йому у відображенні як диво [4, с.157].
По-друге, намагаючись пізнати себе, людина бачить лише відображення, частини, символи [4, с.175]. А вони не є людиною. Для себе людина – лише відображення на воді [7а].
По-третє, те, що пізнає (здатність розуміння), є лише частиною людини, і навіть якби ця частина могла пізнати себе, це були б лише частини людини: «хвіст», «п’ята», «хребет» [4, с.160, 182, 210].
3. Більшість людей, за Сковородою, бажають бачити не реальність – світ і себе – а їх відображення, порожні оманливі тіні в печері, мертві частки, штучні вироби... [4, с.153, 170, 176-177, 193-195; 5, с.300]. Ці відображення не є для них символами і симфоніями інших реалій. Так, у відображеннях себе вони бачать лише себе – свою оболонку, частини, рештки – через що Сковорода характеризує їх як «лицелюбців», «любопрахів», «лицемірів» [4, с.156-157, 170, 159]. Символ – ємкий, веде до чогось іншого й більшого, є його частиною. Відображення – пласке, порожнє, безкорінне та виражає дещо зовнішнє чи суб’єктивне – Сковорода часто позначає це словом тінь. Думки більшості відображають не речі, а людські бажання, ідеї, дурниці… А «людське бажання біблія називає ногою» [4, с.242]. Ці думки-симулякри мають затулити, затьмарити світ та служити стіною-екраном для проекцій. Більшість намагається бути щасливою шляхом здійснення своїх бажань. Оскільки, як показує Сковорода, ці люди не вміють бачити у світі його справжні й цілісні скарби, вони «отримують задоволення» від створення й споживання відображень, марень, симулякрів. Прагнуть забутись, відволіктись, розважитись (divertissement Паскаля) [4, с.324]. Або страждають від думання [4, с.82; 5, с.266, 338, 394, 399, 413]. «Божевільнику притаманно жалкувати за втраченим та не радіти тому, що лишилось» [5, с.348]. Це легше, ніж рухатись вбік нового народження, пробудження і співтворчості. Їх життя – спання у череві світу [5, с.162, 470], яке постійно переривається і вщент виснажує. Інші люди викликають у них лють, зневагу і регіт…
Славетна теза популярної філософії Нового часу «мислю, отже існую» – концентрований вираз небажання людини визнавати реальне. В цій формулі ставлення до реальності заміщує її саму. Не піднімаючи повік, людина чіпляє на обличчя реальності ярлик «я мислю, отже». Цій людині не важливо, існує вона чи ні. Їй важливо, що вона думає і висновує, що вона існує. «Мислю, отже існую» – той, хто це каже, аутично, зухвало і зневажливо нехтує тим, чи вважає його існуючим хтось інший. Так же як гребує визнати ще чиєсь існування крім свого.
У Сковороди інше ergo: «Пам’ятаю себе, отже дбаю викликати любов’ю любов шляхетних душ» [5, с.349-352]. Тобто: дбаю не про своє існування, а про любов інших. Якщо між нами народжується обопільна любов, то і я живу-радію, і ти.
4. Істинна людина, за Сковородою – така сутність людини, яка існує не лише в межах людини і її думання про себе, а також поза ними [4, с.191; 5, с.356, 413]. Докладно про це пишу тут [6]. Людина в людині, про яку мовить Сковорода [4, с.181-182, 226, 349], водночас є кимось людським і божественним [4, с.172, 191, 276]. Як спільна частина перетинання того й іншого. Корені людини простягаються за межі людини та сягають світу і всесвіту. Істинна людина є відкритою і великою як безодня, «чистый свет вèдра»… [4, с.75].
5. Ця сутність людини, за Сковородою – істота, хтось, а не щось безособове, бездушне, об’єкт, п’ята [4, с.173, 357; 5, с.355]. Істота, а не якась безособова, стихійна воля. Чи якесь безособове підсвідоме або надсвідоме. Чи якась психічна або інтелектуальна сила або здатність…
6. Як зазначалось, «узнай себе» – не акт розуму, а зустріч з тим, хто являє себе як дар, з ким людина сполучається у цілісність без злиття [4, с.168, 191, 273] та перетворюється на когось зовсім іншого – стає собою. Це друге, справжнє народження людини. Ніхто людиною не народжується, а лише стає. З’ясуємо це детальніше.
Людина, за Сковородою, не є чимсь простим, однорідним – як тотожність-рівняння «Я є Я». Всередині людини бовваніє, пружніє, пульсує інша істота – більша за людину [4, с.87, 227]. «Бездна дух есть в человеке». Ця друга людина не має кінця-краю, простягається у безкінечність мікрокосмосу [4, с.173, 191]. Але цій другій людині потрібна людина звичайна. Вона шукає її, щоб любити [4, с.191, 334, 338]. Жадає зустрічі. І навіть дружби і шлюбу [4, с.87]. Сковорода описує ці дві людини мов чоловіка і жінку... [4, с.73-78, 182, 201, 260, 265, 273, 277-278, 327]. Обидва страждають один без одної.
Та незважаючи на це люди зазвичай з’єднуються не з людиною в собі, а речами зовнішнього світу. Вони ж поруч, такі доступні – хапай. Однак від єднання з речами не стається алхімічної трансформації: речі діють лише на зовнішню оболонку людини. Не впізнавши себе, люди шукають того, що ніколи не є для них і не може бути разом з ними [4, с.167]. Люди одружуються, але не зі своєю душею.
Від цієї сліпої зради страждає, болить осереддя людини та затягує в себе наче чорна діра чи ніщо [4, с.163]. «Любовь к тени – мать глада» [4, с.176]. Скільки людина не глитає речей, це не задовольняє її серця – серце страждає і рве людину на шматки мов лютий, голодний звір [4, с.69, 73, 336; 5, с.309, 398]. Якщо людина має хоч весь світ, але не має душі і серця, якщо дві людини в людині не стають одним цілим, їх роздвоєні частки-жорни зливаються-перетираються в «безодні серця» для переплавки [5, с.398, 405]. Загибель завершена. Людина не стала собою, зернина не стала нивою [4, с.171; 5, с.465]. Сковорода вважає, що доки людина не впізнає себе і не стане собою, доти є мертвою [4, с.86, 89, 168, 173, 190-191; 5, с.277, 306, 365]. Однак частина людини зазвичай пручається «цій смерті животній» [4, с.65].
7. Як же пізнавати себе? – питає Сковорода [4, с.225; 5, с.163]. Одна з його лаконічних відповідей така: людина і бог мають розділити людину на тварину й людину істинну [4, с.175, 180]. Людина має впізнати себе та відрізнити від «скотини». Бо той, хто прожив життя та НЕ ВПІЗНАВ СЕБЕ людиною – скот [4, с.225, 228]. Людина має «роздерти своє серце», «продертись крізь свою тінь», «не щадя ни волоса» [4, с.201, 210, 219]. Бо ми, точнісінько як гірчичне сім’я, маємо померти як скот, «сраспнуться» та воскреснути як істинна, схована у нас людина чи бог [4, с.65, 158, 172, 226]. У цю мить з людиною починається трансформація, людина перетворюється на бога, джерело, себе – все те одне [4, с.204, 206]. «Узнаешь истиннаго в себе человека – достанешь его» [4, с.162].
У листі Сковорода пише про свій досвід так: «Мгновенно изліяніе некое сладчайшее наполнило душу мою, от котораго вся внутренняя моя возгорелась огнем и, казалось, что в жилах моих пламенное теченіе кругообращалось. … Я проник в себя, ощутил аки сыновнее любви увереніе, и с того часа посвятил себя на сыновнее повиновеніе духу божію» [5, с.463]. Адже філософія існує, «чтоб дать жизнь духу нашому…» [5, с.465].
Філософію Сковорода розуміє як «задоволення своєю долею», своєю внутрішньою людиною, як «перебування на самоті з собою, вміння вести розмову з собою», слухання душі всередині себе [5, с.222, 232]. Це володіння собою і спокій душі (автаркія), а не заздрість до будь чого й кого зовні [4, с.153; 5, с.222, 330, 344, 335], з якої виростає потяг красти, корупція – ставлення до чужого як до свого («що можу взяти – те моє»).
Чимало різних дослідників вказують на брак часу у сучасної людини для зустрічі з собою, її ледве не тотальну підлеглість диктатурі справ і майбутніх успіхів та, у підсумку, заміщення життя виживанням як на одну з основних причин раку [9].
ДЕЯКІ ПІДСУМКИ І ВИСНОВКИ.
1) Екзистенційно-особиста і життєво-практична модель самопізнання Сковороди принципова інша, ніж та, яка запанувала у Новий час на Заході: у другій людиною вважає себе той, хто пізнає чи творить себе, тобто розум, а не те чи той, що чи кого він пізнає. У Сковороди людина не пізнає і творить себе, а в-пізнає, чує, сприймає, бо людиною виявляється не той, хто пізнає, а той, хто себе дарує людині.
Сковорода не пропонує ще одну гносеологічну теорію самопізнання, а закликає до самовпізнання, яке є реальним перетворенням людини: людина не лише пізнає себе чи змінює, а впізнає – у ній вже є той, ким людина прагне стати. Дві половинки бачать одна одну, впізнають свою належність одна одній та сполучаються-перетворюються у нове ціле [5, с.296-297, 365, 405].
2) У самопізнанні людина, за Сковородою, бачить не себе, а іншого. Істинну людину, яка водночас є виявом бога.
3) Люди зазвичай бачать лише відображення, покривлені тіні, манівці речей і себе. Не бачать, не чують, не впізнають, не прозрівають, не плекають у речах і відображеннях самі речі і когось іншого, ніж вони самі. Їх життя – тривожний, неспокійний сон у замкненій розписаній шкарлупі, де зародок людини не народжується для нового життя, а задихається.
Переважна частина новітньої західної філософії культивує так званий раціоналізм, у якому людині важливо не те, що існує, а те, що вона про це думає, не «порядок у власних справах, а порядок всесвіту» [5, с.302]. Як зазначає С. Кримський, Сковорода «одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив і розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії (коли людина зводилася до абстрактного суб’єкта, а пізнання – до здобуття об’єктивної істини, яка не залежить ні від людини, ні від людства)» [3].
4) Істинна людина, її сутність, не зводиться Сковородою до чогось в межах самої людини чи її розуму. Істинна людина виходить за межі людини та сягає всесвіту. Вона відкрита до світу, непідвладна розуму і мисленню (не є їх витвором) та реально жива.
5) Сутність людини, за Сковородою – істота, хтось, а не щось безособове, бездушне, об’єкт, та чи інша частка людини або світу. Сучасній культурі подібний погляд здається абсурдним, божевільним, неможливим – застарілим анахронізмом – але притаманний, наприклад, античній культурі. І є питанням, яка з цих культур ближче до істини: та, що каже «Мовчання вічне просторів безкінечних мене жахає» (Паскаль), чи інша – «Всесвіт – одушевлений і повний божеств» (Стобей про Фалеса [8, с.114])? Згадаймо також, що для Платона серце і навіть печінка були істотами: «Кожен людський орган тіла Платон описує у Тімеї як окрему живу істоту» [2, с.303].
6) Людину звичайну, мертву й людину істинну, живу Сковорода зображає як 2 начала: жінка і чоловік; примхи, пристрасті, пориви, страхи, невдоволення нічим і ніким, невдячність, сум, туга, гнів на себе і «блаженство приборканих пристрастей» [5, с.398, 408-409]; людина і бог; піхви плоті й меч Христов. Одне начало шукає інше для дружби, любові, шлюбу й народження нового плоду.
Та зазвичай люди шукають лише зовнішнього єднання з речами й іншими людьми, через що «жажда жжет внутрь, насыщенна гадом и всяким ядом», «сердце внутрь рыдает», «скука внутрь скрежет, тоска, печаль, отсюду несытость… Знай: не будет сыт плотским дух. … Доколе бездна бездну удовлит вдруг» [4, с.65, 86, 69], бо речі й інші не є половинками внутрішньої людини. Алхімічної трансформації самої людини (в цілому, а не її шкуринки) не стається. Людина розкладається, падає у жорнова своїх решток, довго й пекельно страждає і пручається «цій смерті тваринній» та нарешті остаточно вмирає. «Якщо тлінне тіло не візьме у тебе смерть, то ти не матимеш духовного і нового» [5, с.289].
7) Впізнання себе Сковорода характеризує як дещо стрімке і миттєве. Істинна людина являє себе людині. Хоча цьому може передувати довгий і важкий процес саморозділення людини на людину й тварину, до якого людина не знає, що таке жити [5, с.264, 355]. Одне приходить на допомогу іншому та ініціюється трансформація. Подібна до проростання зерна, у якому воно перетворюється на мертве й живе.
Як бачимо, Сковорода не створює ще одну антропологічну теорію людини взагалі, а закликає своєю філософією, любов’ю й особистим прикладом [5, с.312, 331, 339, 353-354, 384, 448-449, 452-453, 466] до того, щоб кожна людина в-пізнала себе та приборкала свою душу, навчилась керувати собою [5, с.238, 283, 469]. Це влада, але над собою. Найвище владарювання.
Сама себе людина не в змозі пізнати [5, с.163], бо бачить лише частини, а не ціле. Але назустріч її зусиллям приходить як дар, як крила той, хто є невідомим людині єством водночас її і бога. «Вниди внутрь тебе, мимо иди, плоть и кровь твою проиди всю тлЂнь и дрянь – вот тебЂ спасителная пасха. Остави всю гибель… Кричи, вопи, стучи, буди, – он честолюбив, хочет, чтобы мы его просили, и будто спит… Сей-то проженет тебЂ твои филистимы…» [5, с.355].
Дуже прикро, що деталі цієї події залишаються загадковими та лише частково висловленими. Чи розповідає про них Сковорода більш повно? Якщо так, то де? Якщо ні, то чому?
* * *
«У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси…
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі.
В моїй подобі.
…
Народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування.
…
Чекаєш ще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.
Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик
як раб і рабовласник.
Він, като-жертва, жертво-кат,
страждає і богує,
іде вперед немов назад,
а душу гнів руйнує.
В мені уже народжується Бог,
напівзгаданний, навпілпризабутий,
немов і не в мені, а скраю смерті,
куди живому зась — мій внук і прадід
перечікує доки помру.
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого. І гримить біда,
мов канонада. Він порятунок мій.
Тож і мовлю: порятуй, мій Господи.
Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти. Прагне,
рятуючи, донищити мене,
аби на протязі, на буряних вітрах
я вийшов сам із себе, наче шабля
виходить з піхов. Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоб тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Іножиттям. Найменням
вже невласним. Ось він, той загал,
яким кермує той шалений Бог,
який в мені воліє народитись.
(А я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно.
Пресвітлої години свічка чорна —
неначе перемога крадькома)»
Василь Стус (збірка «Веселий цвинтар»).
* * *
Слепое преклонение вместо Зрелой любви?!
«Поклоняются мне! Будто идолу и кумиру!
Вера в Бога – любовь к людям и миру!»*
* Ев. от Иоанна (21: 15-17; 13: 34-; 15: 12-17);
Ев. от Матфея (22: 36-40; 5: 46-48, 45, 44).
Поклоняться или Осуществляться?
«Празднуют мое воскресение! И не треснут?!
Я такой же Бог, как они. Пусть тоже воскреснут!»
Делай как я, делай лучше меня!
«Как человек, а не Бог, я родился, жил, умер, воскрес. Пусть все поймут!
Вы тоже воскреснуть можете! И духом, и телом для новой жизни тут!»*
* Ев. от Иоанна (13: 15).
– Почему Иисус Сыном Божьим себя называет?
– Каждый из нас Божество собой воплощает!*
* Ев. от Иоанна (12: 23; 10: 33-38; 14: 12).
Безграничная Любовь как Благая Весть
Да, Божий Сын Иисус. Но и мы – Божьи Дети!
Божественны люди, божественны звери, все божество есть на свете! [7б]
ЛІТЕРАТУРА
1. Волошин М. Путями Каина. Трагедия материальной культуры / Волошин М. Избранные стихотворения. – М.: Советская Россия, 1988.
2. Гомілко О. Метафізика тілесності: концепт тіла у філософському дискурсі. – К.: Наукова думка, 2001.
3. Кримський С.Б. Феномен мудрості у творчості Григорія Сковороди / Вісник НАН України. – К., 2002. – № 12.
4. Сковорода Г.С. Твори в 2-х томах. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1.
5. Сковорода Г.С. Твори в 2-х томах. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 2.
6. Тимченко В.М. Кого любить і де перебуває душа? Філософія Августина і наш час / Тимченко В.М. Можливості дару в суспільстві обміну. – К.: Логос, 2018:
https://diamail.com.ua/book/9512.html
7. Тимченко В. «Мертва хватка» самоусвідомлення та серце світу / Культурні маркери української ідентичності. – Херсон: Колос, 2016: https://independent.academia.edu/%D0%A2%D0%98%D0%9C%D0%A7%D0%95%D0%9D%D0%9A%D0%9E_%D0%92%D0%86%D0%A2%D0%90%D0%9B%D0%86%D0%99
7а. Тимченко В. Міф про Нарциса. Кого побачив, у кого насправді закохався Нарцис? https://www.youtube.com/watch?v=omxZxQRRYG0
7б. Тимченко В. Звездное небо над нами и неземная любовь в нас:
https://drive.google.com/file/d/12wuBS3z17T2iTxkZB9OxsXAgem1l4Ol4/view
8. Фрагменты ранних греческих философов. Часть І. – М.: Наука, 1989.
9. Янсен Т. Испытание болезнью: как пережить рак груди. – М.: Астрель, 2010.
