Технологія справляє очевидний вплив на індивідуальну свободу, в одних відношеннях збільшуючи її, в інших обмежуючи. Однак, оскільки капіталізм — це соціальна система, заснована на нерівності влади, очевидно, що технологія відображатиме цю нерівність, оскільки вона не розвивається в соціальному вакуумі. Як висловився Букчин:

"Поряд зі своїми позитивними аспектами, технічний прогрес має виразно негативний, соціально регресивний бік. Якщо правильно, що технічний прогрес розширює історичний потенціал свободи, то правильно також і те, що буржуазний контроль над технікою зміцнює усталену організацію суспільства і повсякденного життя. Технологія і ресурси достатку надають капіталізму засоби для асиміляції великих верств суспільства до встановленої системи ієрархії та влади… Завдяки своїм централістичним і бюрократичним тенденціям ресурс достатку посилює монополістичні, централістичні та бюрократичні тенденції в політичному апараті… [Технологію може бути використано] для увічнення ієрархії, експлуатації та несвободи" (Post-Scarcity Anarchism, p. 3). 

Жодна технологія не розвивається і не поширюється, якщо немає людей, які отримують з неї зиск і мають достатні кошти для її поширення. У капіталістичному суспільстві, як правило, поширюються технології, які корисні багатим і владним. Це можна помітити на прикладі капіталістичної промисловості, де технологію впровадили спеціально для того, щоб робітник втратив кваліфікацію, замінивши, таким чином, кваліфікованого, цінного ремісника "масовим робітником", якого можна легко навчити та замінити. Здійснюючи спроби зробити будь-якого окремого робітника непотрібним, капіталіст сподівається позбавити робітників засобу контролю над відношенням між їхніми зусиллями на роботі й одержуваною ними оплатою. За словами Прудона, "машина або цех, після того, як змусить деградувати робітника, даючи йому хазяїна, завершує приниження, зводячи його з рангу ремісника до рангу гвинтика" (System of Economical Contradictions, p. 202). 

Тому не дивно, що технологія всередині ієрархічного суспільства прагнутиме відновлення ієрархії та панування. Менеджери/капіталісти обиратимуть технології, які захистять і розширять їхню владу (і прибуток), а не послаблять її. Таким чином, хоча часто стверджують, ніби технологія "нейтральна", це не так (і ніколи не буде так). Простіше кажучи, "прогрес" усередині ієрархічної системи відображатиме владні структури цієї системи. 

Як зазначає соціолог Джордж Рейтцер, технологічні інновації в рамках ієрархічної системи незабаром призводять до "посилення контролю і заміни людської праці знеособленими технологіями. Насправді заміна людської праці знеособленою технологією часто мотивована бажанням більшого контролю, який, звісно ж, мотивований потребою в максимізації прибутку. Головними джерелами невизначеності та непередбачуваності в будь-якій раціоналізаційній системі є люди… Макдональдизація передбачає пошук засобів для посилення контролю як над співробітниками, так і над клієнтами" (The McDonaldisation of Society, p. 100). Для Рейтцера капіталізм позначений "ірраціональністю раціональності", в якій цей процес контролю призводить до системи, що ґрунтується на придушенні індивідуальності та людяності тих, хто живе в ній. 

У цьому процесі контролю над працівниками з метою максимізації прибутку відбувається спрощення праці, оскільки кваліфікована праця коштує дорожче за некваліфіковану або напівкваліфіковану, а кваліфіковані працівники мають більше влади над своїми умовами праці та роботою через складність їхньої заміни. Некваліфікована праця полегшує "раціоналізацію" виробничого процесу за допомогою таких методів, як тейлоризм — системі суворих графіків виробництва та видів діяльності, заснованих на кількості часу (що визначається керівництвом), який робітникам "потрібен" для виконання різноманітних операцій на робочому місці, що вимагає простих, легко аналізованих та своєчасних рухів. Оскільки компанії перебувають у стані конкуренції, кожна з них має копіювати найбільш "ефективні" (тобто такі, що максимізують прибуток) методи виробництва, впроваджені іншими, щоб залишатися прибутковою, незалежно від того, наскільки це може бути нелюдяно для працівників. Таким чином, згубні наслідки поділу праці та декваліфікації набувають широкого поширення. Замість того, щоб керувати своєю роботою, робітники перетворюються на людські машини в процесі праці, яка їм не підконтрольна, а контролюються тими, хто володіє машинами, що їх використовують (дивіться також працю Гарі Брейвермана "Праця і монопольний капітал: деградація праці у XX столітті" (Labour and Monopoly Capital: The Degradation of Work in the Twentieth Century)).

Як зауважив Макс Штірнер (вторячи Адаму Сміту), цей процес знищення і контролю праці означає, що "коли кожен повинен виробити в собі людину, закріпачення людини механічною роботою рівносильне рабству… Будь-яка робота повинна мати на меті задовольнити людину. Тому вона повинна зробитися в ній майстром, тобто вміти виконувати її повністю. Хто, наприклад, під час виготовлення шпильок тільки те й робить, що насаджує голівки або витягує дріт тощо, виконує суто механічну роботу, той стає машиною; він залишається кропачем, а не робиться майстром. Його робота не може його задовольнити, вона його тільки стомлює. Його робота, якщо її виокремлять із загального виробництва, не має в собі жодної мети, вона не становить чогось цільного. Робітник працює тільки для іншого, а цей інший користується продуктами праці (експлуатує)" (Єдиний і його власність (пер. з німецької М. Л. Гохшиллера, Б. В. Гіммельфарба)). Кропоткін наводить такий самий аргумент проти поділу праці ("механічна праця") у "Хліб і воля" (дивіться главу XV - "Поділ праці"), як і Прудон (дивіться глави III та IV "Системи економічних суперечностей"). 

Сучасна промисловість створена для того, щоб робітники не ставали "майстрами" своєї роботи, а виконували накази керівництва. Еволюція технології лежить у відносинах влади всередині суспільства. Це пояснюється тим, що "життєздатність проєкту — це не просто технічна чи навіть економічна оцінка, а радше політична. Технологія вважається життєздатною, якщо вона відповідає наявним відносинам влади" (David Noble, Progress without People, p. 63). 

Цей процес контролю, обмеження та знеособлення праці — ключова риса капіталізму. Кваліфікована робота, контрольована робітниками, розширює їхні можливості двома способами. По-перше, це дає їм гордість за свою роботу і самих себе. По-друге, це ускладнює їхню заміну або висмоктування прибутку з них. Тому для того, щоб усунути "суб’єктивний" фактор (тобто індивідуальність і робітничий контроль) з робочого процесу, капіталу потрібні методи контролю над робочою силою, щоб перешкодити робітникам стверджувати свою індивідуальність, тим самим перешкодити їм влаштовувати своє життя і роботу, чинити опір авторитету начальства. Цю потребу в контролі над робітниками можна помітити, виходячи з тих машин, що були впроваджені під час промислової революції. За словами Ендрю Уре (автора книги "Філософія мануфактур" (Philosophy of Manufactures)), консультанта для власників фабрик у той час:

 "На фабриках, де прядуть грубу пряжу… мули-прядильники [кваліфіковані робітники] зловживали владою понад усяку міру, домінуючи найзарозумілішим чином… над своїми господарями. Висока заробітна плата, замість того щоб призвести до вдячності вдачі та поліпшення розуму, занадто часто живила гордість і давала засоби підтримки непокірних душ у страйках… Під час катастрофічної метушні такого роду… кільком капіталістам… довелося вдатися до допомоги знаменитих машиністів… з Манчестера… [щоб вони побудували механічного] мула, який пряде сам по собі… Цей винахід підтверджує вже висловлене велике вчення про те, що, коли капітал залучає науку на свою службу, непохитну руку праці завжди навчать покірності" (цит. за: Noble, там же, p. 125). 

Прудон цитує англійського фабриканта, який стверджує те саме: 

"Непідкорення наших робітників змусило нас замислитися про те, щоб обійтися без них. Ми доклали всіх мислимих зусиль, щоб замінити роботу людей більш слухняними знаряддями, і досягли мети. Механіка позбавила капітал від гніту праці" (System of Economical Contradictions, p. 189). 

Важливо підкреслити, що технологічні інновації були викликані не міркуваннями економічної ефективності як такої, а радше прагненням зламати владу робітників на виробництві. Як тільки зробити, спочатку економічно недоцільні інвестиції можуть стати доцільними. Як резюмує Девід Нобл, під час промислової революції "капітал, вкладений у машини, що зміцнили б систему панування [на робочому місці], і це рішення інвестувати, що могло б у довгостроковій перспективі зробити обрану техніку економічною, саме по собі було не економічним рішенням, а політичним, зі схвалення культури" (Там же, p. 6). 

Зайве говорити, що це застосування технології в класовій війні тривало. Аналогічний процес мав місце і в США, де зростання профспілкового руху призвело до того, що "промислові менеджери стали ще більш наполегливими в тому, щоб у цехах не було місця навичкам та ініціативі, і щоб, із тієї ж причини, цехові робітники не мали контролю над відтворенням відповідних навичок за допомогою рельєфного навчання на практиці, яке регулювалося ремеслом навчання на практиці. Побоюючись, що кваліфіковані працівники цехів використовуватимуть ресурси для скорочення зусиль і підвищення заробітної плати, керівництво вважало, що знання про цеховий процес мають перебувати в управлінській структурі" (William Lazonick, Organisation and Technology in Capitalist Development, p. 273).

Американські менеджери з радістю прийняли тейлоризм (він же "науковий менеджмент"), згідно з яким завдання менеджера полягало в тому, щоб узяти у своє розпорядження всі наявні знання про кураторську роботу та реорганізувати її. Сам Тейлор вважав, що завдання робітників полягає в тому, щоб "робити те, що їм кажуть, швидко, без питань і зауважень". (цит. за: David Noble, American By Design, p. 268). Тейлор також покладався винятково на стимулювальні схеми оплати праці, які механічно пов’язували оплату праці з продуктивністю праці, і не розумів тонкощів психології чи соціології (вони сказали б йому, що задоволення від роботи й творчості важливіше для людей, ніж просто вища оплата). Не дивно, що робітники відповіли на його плани непокорою, саботажем і страйками. Було "виявлено… що експерти з "часу і руху" часто дуже мало знали про правильну роботу під їхнім керівництвом, що часто вони просто вгадували оптимальні темпи для даних операцій… це означало, що довільна влада керівництва просто знову проявилася в менш очевидній формі" (David Noble, там же, p. 272). Але тепер управлінська влада може прикриватися "науковою об’єктивністю". 

Кетрін Стоун також стверджує, що "перехід навичок [від робітника до менеджменту] не був відповіддю на потреби виробництва, а радше стратегією, що мала на меті позбавити робітників їхньої влади", "перебираючи знання й авторитет у кваліфікованих робітників і створюючи управлінські кадри, здатні спрямовувати виробництво". Стоун підкреслює, що цей процес спрощення праці був об’єднаний політикою "розділяй і володарюй" з боку керівництва, що ґрунтувалася на стимулюванні заробітної плати та новій політиці просування по службі. Це створило систему винагороди, в якій працівники, що грали за правилами, отримували конкретні вигоди з погляду доходу і статусу. Згодом така структура стала розглядатися як "природний спосіб організації роботи та спосіб, який пропонував їм особисте просування", хоча "коли систему тільки впровадили, вона не була ні очевидною, ні раціональною. Сходи вакансій були створені якраз тоді, коли вимоги до навичок для робочих місць у промисловості зменшувалися внаслідок нової технології, і робочі місця дедалі більше зрівнювалися за часом навчання та відповідальністю". Сучасна структура капіталістичного робочого місця була створена для того, щоб зламати опір робітників капіталістичній владі, і свідомо "спрямована на зміну способу мислення й почуттів робітників — що й зробила, співвідносячи "об’єктивні" особисті інтереси робітників з інтересами роботодавців та вступивши в конфлікт із колективними особистими інтересами робітників". Вона була засобом "трудової дисципліни" і "спонукання робітників працювати на благо роботодавців, а також перешкоджала об’єднанню робітників для повернення контролю над виробництвом". Стоун зазначає, що "розвиток нової системи праці в сталеливарній промисловості повторювався по всій економіці в різних галузях. Як і в сталеливарній промисловості, ядром цих нових систем праці стало створення штучних ієрархій робочих місць і перехід навичок від робітників до менеджерів" ("The Origins of Job Structure in the Steel Industry", pp. 123-157, Root & Branch (ed.), Root and Branch: The Rise of the Workers' Movements, p. 155, p. 153, p. 152 and pp. 153-4). 

Цей процес втрати кваліфікації працівниками в умовах автоматизованого виробництва доповнювався іншими чинниками: захищеними державою ринками (у вигляді тарифів і державних замовлень — "лідерство в технологічних інноваціях прийшло до військово-промислового комплексу, де гарантовані державні замовлення виправдовували високі інвестиції в основний капітал"); використанням "як політичної, так і економічної влади [американськими капіталістами] для викорінення та поширення спроб робітників установити цеховий контроль" (William Lazonick, Competitive Advantage on the Shop Floor, p. 218 and p. 303). Таким чином, дії держави відіграли ключову роль у знищенні цехового контролю в промисловості, поряд зі збільшенням фінансових ресурсів капіталістів порівняно з робітниками. Підсумовуючи цю сумну історію, ми виявляємо, що "багато, якщо не більшість, американських менеджерів неохоче розвивають навички [та ініціативу] в цеху через страх втратити контроль над потоком роботи" (William Lazonick, Organisation and Technology in Capitalist Development, pp. 279-80). Не слід забувати й про те, що багато технологій — продукт державної допомоги. Наприклад, у випадку автоматизації "держава, особливо військова, зіграла центральну роль. Вона не тільки субсидувала екстравагантні розробки, які ринок не здатний був або відмовлявся витримувати, а й поглинала надмірні витрати й тим самим утримувала на плаву тих конкурентів, які в іншому разі пішли б на дно" (Там же, p. 83).

З огляду на те, що в суспільстві існує поділ знань (і, вочевидь, поділ на робочому місці), це означає, що капіталізм вибрав впровадити поєднання менеджменту і технологій, що призводить до неефективності та марнотратства цінних знань, досвіду і навичок. Таким чином, капіталістичне робоче місце одночасно є продуктом і знаряддям класової боротьби та відображає мінливі владні відносини між робітниками та роботодавцями. Створення штучних ієрархій робочих місць, перехід навичок від робітників до менеджерів і технологічний розвиток — усе це продукти класової боротьби. Таким чином, технічний прогрес і організація робочих місць у капіталізмі мають мало спільного з "ефективністю" і набагато більше з прибутком і владою. "Капіталізм не використовує соціально-природну технологію для капіталістичних цілей", справедливо стверджував Корнеліус Касторіадіс. Він "створив капіталістичну технологію, яка аж ніяк не нейтральна. Справжня мета капіталістичної технології полягає не в тому, щоб розвивати виробництво заради виробництва, а в тому, щоб домінувати над виробниками" і "усунути людський елемент у продуктивній праці". Це означає, що капіталістичні технології розвиватимуться, що існує "процес "природного добору", який впливає на технічні винаходи в міру їх застосування в промисловості. Одні кращі за інші" і будуть "тими, що відповідають основній потребі капіталізму мати справу з робочою силою як вимірюваним, контрольованим і взаємозамінним товаром". Таким чином, відбір технології відбуватиметься "в рамках її ж класової раціональності" (Social and Political Writings, vol. 2, p. 104). 

Це означає, що в той час, як самоврядування послідовно доводить свою ефективність (і розширення можливостей), ніж ієрархічні структури управління, капіталізм активно виступає проти нього. Це пояснюється тим, що капіталізм вмотивований винятково збільшенням влади та прибутку для босів, і те, і інше найкраще досягається шляхом позбавлення робітників повноважень і розширення повноважень босів (тобто максимізації влади) — навіть якщо така концентрація влади завдає шкоди ефективності, спотворюючи й обмежуючи потік інформації, а також збирання та використання широко розподілених знань усередині фірми (як і в будь-якій командній економіці), що чинить серйозний вплив на економіку загалом і соціальну ефективність. Таким чином, останній притулок капіталіста або технофіла (а саме, що приріст продуктивності технології переважує людські витрати або кошти, що використовуються для їхньої реалізації) є подвійно шкідливим. По-перше, технологія, що позбавляє влади, може максимізувати прибуток, але вона не зобов’язана збільшувати ефективне використання ресурсів або робочого часу, навичок або потенціалу. По-друге, "коли інвестиції дійсно породжують інновації, чи дають такі інновації більшу продуктивність?"… Провівши опитування керівників галузі щодо тенденцій у сфері автоматизації, Business Week 1982 року дійшла висновку, що "існує серйозна підтримка капіталовкладень у різноманітні працеощадні технології, які призначені для збільшення прибутку без необхідності збільшення обсягу виробництва"". Девід Нобл доходить висновку, що "щоразу, коли менеджери можуть використати автоматизацію для "збільшення прибутку" і підвищення свого авторитету (шляхом ліквідації робочих місць і вимагання поступок і покори в працівників, що залишилися) без одночасного збільшення суспільного продукту, вони здаються більш ніж готовими зробити це" (David Noble, Progress Without People, pp. 86-87 and p. 89). Як ми детальніше обговоримо пізніше, у розділі J.5.12, ефективність і максимізація прибутку — це дві різні речі, причому таке спрощення праці та управлінський контроль фактично знижують ефективність — порівняно з контролем робітників, — але оскільки вона дає змогу менеджерам максимізувати прибуток, капіталістичний ринок обирає її. 

Звісно, стверджується, що підвищення заробітної плати слідує за збільшенням інвестицій і технологічних інновацій ("у довгостроковій перспективі" — хоча зазвичай "довгострокову перспективу" має забезпечити боротьба і протест робітників!). Залишаючи осторонь питання про те, чи справді невелике збільшення споживання компенсує дегуманізацію і нетворчу працю, ми маємо зазначити, що зазвичай капіталіст справді виграє від технологічних змін у грошовому вираженні. Наприклад, між 1920 і 1927 роками (період, коли безробіття, спричинене технологією, стало звичайним явищем) в автомобільній промисловості (яка була на передньому плані технологічних змін) заробітна плата зросла на 23,7%. Таким чином, стверджують прихильники капіталізму, технологія відповідає всім нашим інтересам. Однак профіцит капіталу за той самий період зріс на 192,9% — у 8 разів швидше! Не дивно, що заробітна плата зросла! Точно так само протягом останніх 20 років у США та багатьох інших країнах компанії "скорочували" й "оптимізували" робочу силу та впроваджували нові технології. Який результат? Простіше кажучи, 1970-ті роки ознаменувалися початком експансії "без зростання заробітної плати". До початку 1970-х років "зростання реальної заробітної плати слідувало за зростанням продуктивності та виробництва в економіці в цілому. Після… це припинилося… Реальне зростання заробітної плати різко впало нижче від виміряного зростання продуктивності праці" (James K. Galbraith, Created Unequal, p. 79). Таким чином, у той час, як реальна заробітна плата стагнувала, прибуток зростав зі зростанням продуктивності, а багаті ставали дедалі багатшими — технологія ще раз показала, на чиєму вона боці. Загалом, як зазначає Девід Нобл (стосовно виробництва на початку 1990-х років): 

"Обробна промисловість США за останні тридцять років… [спостерігала, що] вартість основного капіталу (машин) стосовно праці подвоюється, і це відображає тенденцію до механізації та автоматизації. Як наслідок… абсолютний виробіток людино-години збільшився на 115%, більш ніж удвічі. Але в цей же період реальний заробіток у погодинників зростає… лише на 84%, менше ніж удвічі. Таким чином, після трьох десятиліть прогресу, заснованого на автоматизації, робітники тепер заробляють менше щодо виробленої ними продукції, ніж раніше. Тобто вони виробляють більше за менші гроші, більше працюють на свого боса і менше на себе" (Там же, pp. 92-3). 

Нобл продовжує: 

"Бо якщо вплив автоматизації на працівників не був неоднозначним, то і вплив на керівництво та тих, кому вона служить, — втрата праці була їхнім прибутком. За ті самі перші тридцять років нашої ери автоматизації прибуток корпорацій після сплати податків збільшився на 450%, що більш ніж у п’ять разів перевищує зростання реальних доходів працівників" (Там же, p. 95). 

Але чому? Тому що праця має здатність виробляти гнучку кількість продукції (споживчої вартості) за даної заробітної плати. На відміну від вугілля або сталі, робітника можна змусити працювати інтенсивніше протягом певного робочого періоду, і тому технологію можна використовувати для максимізації цих зусиль, а також для збільшення кількості потенційних замін робітника, скорочуючи його роботу (таким чином, зменшуючи здатність робітників отримувати вищу заробітну плату за роботу). Таким чином, технологія є ключовим способом збільшення влади боса, який, своєю чергою, може збільшити виробіток на одного робітника, забезпечуючи при цьому, щоб робітники одержували відносно менше цього виробітку назад у вигляді заробітної плати: "Машини, — стверджував Прудон, — обіцяли нам збільшення багатства, вони дотримали свого слова, але водночас наділили нас іще більшими злиднями. Вони обіцяли нам свободу… [але] принесли нам рабство" (Там же, p. 199). 

Але не зрозумійте нас неправильно, технічний прогрес не передбачає, що ми жертви. Далеко не всі інновації є прямим результатом нашого опору ієрархії та її інструментам. Наприклад, капіталісти звернулися до тейлоризму і "наукового менеджменту" у відповідь на владу кваліфікованих ремісників контролювати свою роботу і робоче середовище (знаменитий страйк 1892 року, наприклад, був прямим продуктом бажання компанії покінчити з контролем кваліфікованих робітників і владою в цеху). Такі схеми управління ніколи не тривають довго і повністю не працюють у короткостроковій перспективі, що пояснює, чому ієрархічне управління триває, як і технологічне спрощення праці. Працівники завжди знаходять способи використання нових технологій для збільшення своєї влади на робочому місці, підриваючи управлінські рішення у своїх інтересах. Як висловився лівий економіст Вільям Лазонік:

"Оскільки саме робітники, а не менеджери, фактично виконують роботу, доступ до інформації про потенціал економії зусиль машини буде асиметричним, що дасть робітникам явну перевагу у визначенні темпу роботи. Крім того, робітники через свої профспілки намагатимуться здійснювати загальнопромисловий контроль над співвідношенням між витратами й оплатою праці на новопоширеній технології. Результівне співвідношення між зусиллями та доходами залежатиме від здійснення соціальної влади, а не від абстрактних "законів" пропорційної зміни" (Competitive Advantage on the Shop Floor, pp. 66-7). 

Це означає, що" економічна ефективність фабрики як способу організації праці виникла не в соціальному вакуумі, а залежала від історичної еволюції умов, що визначали відносну спроможність капіталістів і робітників структурувати відношення між працею та її оплатою". Тому важливо не переоцінювати"незалежний вплив технології на противагу виробничим відносинам на визначення організації праці. Оскільки техніка справді змінює зміст навичок праці, вона потенційно може слугувати інструментом соціальної влади. Однак те, як і якою мірою це відбувається, залежить не тільки від природи технології, а й від природи соціального середовища, в яке вона впроваджується". Таким чином, введення машин у капіталістичний процес праці "є лише необхідною, але не достатньою умовою для зсуву робітничого контролю над відношенням між працею й оплатою праці" (Lazonick, там же, p. 52 and p. 63). Зайве говорити, що капіталісти завжди зверталися до держави по допомогу у створенні відповідного соціального середовища. 

Цей аналіз застосовний як до формальної, так і до неформальної організації працівників на робочому місці.  Так само як неформальні структури та практики трудящих еволюціонують із плином часу у відповідь на нові технології та практики, так і профспілкова організація. У відповідь на тейлоризм фабричні та інші робітники створили абсолютно нову структуру влади робітничого класу — новий вид профспілок, заснований на промисловому рівні. Наприклад, ІРМ була створена спеціально для організації індустріальних спілок, стверджуючи, що "робітників більше не класифікують за відмінностями в професійних навичках, але роботодавець призначає їх відповідно до машини, до якої вони прикріплені. Ці поділи, які аж ніяк не представляють відмінності в навичках або інтересах між робітниками, нав’язуються роботодавцями для того, щоб робітники нацьковувалися один на одного і спонукалися до більшої напруги в цеху, щоб усякий опір капіталістичній тиранії можна було послабити штучними відмінностями" (цит. за: Stone, там же, p. 157). 

З цієї причини анархісти та синдикалісти обстоювали й створювали індустріальні спілки — по одній спілці на робоче місце і галузь — щоб боротися з цими поділами й ефективно протистояти капіталістичній тиранії. Це можна спостерігати в багатьох різних країнах. В Іспанії НКТ (анархо-синдикалістська спілка) ухвалила 1918 року синдикато уніко (єдина профспілка), що об’єднала всіх робітників одного робочого місця в одну профспілку (об’єднавши кваліфікованих і некваліфікованих у єдину організацію, профспілка збільшила їхню бойову міць). У Великій Британії рух профспілкових діячів виник під час Першої світової війни на основі організації робочих місць (рух, натхненний довоєнним синдикалістським повстанням, до якого входили багато синдикалістських активістів). Цей рух був частково відповіддю на реформістські профспілки КПО (Конгрес профспілкових організацій, в оригіналі TUC), які працювали з державою під час війни, щоб придушити класову боротьбу. У Німеччині в 1919 році, близькому до революції, були створені революційні робітничі спілки та ради (і значно збільшився розмір анархо-синдикалістської спілки FAU, яка була організована промисловістю).

Цей процес не обмежувався тільки лібертарними спілками. У США в 1930-ті роки СПО (З’їзд промислових організацій, в оригіналі CIO)розгорнув масову і войовничу профспілкову кампанію, засновану на індустріальному уніонізмі та колективних переговорах (частково натхненних прикладом ІРМ і його широкою організацією некваліфікованих робітників). Зовсім недавно, у 1960-х і 70-х роках, робітники відреагували на наростальний реформізм і бюрократизм таких профспілок, як СПО і КПО, зорганізувавшись безпосередньо в цеху, щоб контролювати свою роботу й умови праці. Цей неформальний рух виразився у стихійних страйках як проти профспілок, так і проти керівництва, саботажі та неофіційному контролі робітників над виробництвом (дивіться есе Джона Зерзана «Організована праця і повстання проти праці» ("Organised Labour and the Revolt Against Work" ) в "Елементах відмови" (Elements of Refusal)). У Великій Британії рух профспілкових діячів відродився, організувавши більшу частину неофіційних страйків і протестів, що відбувалися в 1960-х і 70-х роках. Аналогічна тенденція спостерігалася в цей період у багатьох країнах.

Таким чином, у відповідь на нові досягнення в технології та організації робочого місця, робітники розробили нові форми опору, які, своєю чергою, провокують відповідь з боку керівництва. Таким чином, технологія та її (зло)вживання є багато в чому продуктом класової боротьби, боротьби за свободу на робочому місці. З цією технологією робітники та радикали незабаром вчаться чинити опір їй і іноді використовувати її в такий спосіб, в який ніколи не мріяли протистояти своїм босам і державі (що вимагає трансформації внутрішньої технології знову з метою спробувати дати босам можливість узяти гору!). Використання інтернету, наприклад, для організації, розповсюдження та координації інформації, опору та боротьби є класичним прикладом цього процесу (детальніше дивіться Jason Wehling, "Netwars and Activists Power on the Internet", Scottish Anarchist №2). Завжди існує «партизанська війна», пов’язана з технологією, з робітниками та радикалами, які розробляють свою тактику з метою отримати контрконтроль для себе. Таким чином, багато технологічних змін відображають нашу здатність і активність змінювати наше життя та умови праці. Ми ніколи не повинні забувати про це. 

Хоча дехто може відмахнутися від нашого аналізу як від «луддитського», зробити це — означає перетворити «технологію» на ідола, якому поклоняються, а не на предмет критичного аналізу. Справді, було б спокусливо стверджувати, що шанувальники технічного прогресу фактично закликають нас не думати та приносити себе в жертву новій абстракції, такій як держава або капітал. Ба більше, такі нападки спотворюють ідеї самих луддитів — вони ніколи не виступали проти будь-якої технології або техніки. Швидше, вони виступали проти "всіх машин, що завдають шкоди спільноті" (як сказано в листі ненависного фабриканта від березня 1812 року). Замість того щоб поклонятися технічному прогресу (або розглядати його некритично), луддити піддали технологію критичному аналізу й оцінці. Вони виступали проти тих форм машин, які шкодили їм самим або суспільству. На відміну від тих, хто таврує інших як «луддитів», робітники, які ламали машини, не лякалися сучасного поняття прогресу. Як зазначає Джон Кларк, вони "вважали за краще розбити нав’язувану їм нелюдську машину, а не підкоритися пануванню і деградації в ім’я технічного прогресу" (The Anarchist Moment, p. 102). Їхні уявлення про добро і зло не були затьмарені уявленням про те, що технологія так чи інакше неминуча, нейтральна або заслуговує на поклоніння без питань. 

Луддити не вважали, що людські цінності (або їхні інтереси) не мають відношення до оцінки переваг і недоліків даної технології та її наслідків для робітників і суспільства в цілому. Вони також не вважали свої навички та засоби до існування менш важливими, ніж прибуток і влада капіталістів. Інакше кажучи, вони погодилися б із пізнішим зауваженням Прудона про те, що машини "відіграють провідну роль у промисловості, людина вторинна", і вони діяли, щоб змінити це ставлення (Там же, p. 204). Луддити були прикладом того, як робітники вирішували, якими є їхні інтереси, і діяли, щоб захистити їх прямими діями — у цьому разі протистоячи технології, що приносила користь панівному класу, надаючи їм перевагу в класовій боротьбі. Анархісти дотримуються цього критичного підходу до техніки, визнаючи, що вона не нейтральна і не поза всякою критикою. Те, що це просто розумно, видно з навколишнього нас світу, де капіталізм, за висловом Роккера, зробив роботу "бездушною і втратив для індивіда якість творчої радості. Ставши похмурою самоціллю, він звів людину до вічного галерного раба і забрав у неї найдорогоцінніше — внутрішню радість проробленої праці, творчий порив особистості. Індивід відчуває себе лише незначним елементом гігантського механізму, в тьмяному монотонному звуці якого гасне кожна особиста нота». Він "став рабом створеного ним знаряддя". Відбулося "зростання технологій коштом людської особистості" (Nationalism and Culture, p. 253 and p. 254). 

Для капіталу джерелом проблем у промисловості є люди. На відміну від машин, вони можуть думати, відчувати, мріяти, сподіватися і діяти. Тому «еволюція» техніки має відображати класову боротьбу всередині суспільства і боротьбу за свободу проти сил влади. Технологія, аж ніяк не бувши нейтральною, відображає інтереси тих, хто володіє владою. Технологія стане по-справжньому нашим другом тільки тоді, коли ми самі її контролюємо і модифікуємо, щоб відобразити людські цінності (це може означати, що деякі форми технології доведеться списати та замінити новими формами у вільному суспільстві). Доки цього не станеться, більшість технологічних процесів — незалежно від інших переваг, які вони можуть мати, — використовуватимуться для експлуатації та контролю над людьми.Таким чином, зауваження Прудона про те, що "в сучасному стані суспільства майстерня з її ієрархічною організацією і механізмами може слугувати “винятково інтересам найменш численного, найменш працьовитого і найбагатшого класу”, а не “використовуватися для загального блага” (Там же, p. 205). 

Тоді як опір технологічному «прогресу», що вважається шкідливим для людей або планети (аж до руйнування машин), необхідний тут і зараз, проблему технології можна по-справжньому розв’язати тільки тоді, коли ті, хто використовує дану технологію, контролюють її розвиток, упровадження і використання. ("Робітник поважатиме техніку тільки того дня, коли вона стане його другом, скорочуючи його роботу, а не, як сьогодні, його ворогом, забираючи робочі місця, вбиваючи робітників", за словами французького синдикаліста Еміля Пуже [цит. за: David Noble, там же, p. 15]). Тому не дивно, що анархісти розглядають самоврядування робітників як ключовий засіб розв’язання проблем, створюваних технологією. Прудон, наприклад, стверджував, що розв’язання проблем, створюваних поділом праці й техніки, можна досягти тільки шляхом “об’єднання”, “широкої освіти, зобов’язання учнівства і співпраці всіх, хто бере участь у колективній праці”. Це гарантувало б, що “поділ праці більше не може бути причиною деградації для робітника [або робітниці]” (The General Idea of the Revolution, p. 223).

Хоча, що стосується технології, цього може бути недостатньо, щоб позбутися боса, це необхідний перший крок. Якщо цього не зробити, то буде неможливо трансформувати наявні технології або створити нові, які збільшують свободу, а не контролюють і формують працівника (або користувача загалом) і збільшують владу та прибуток капіталіста. Це означає, що в анархічному суспільстві технологія мала б бути перетворена та/або розвинена, що дало б змогу тим, хто її використовує, зменшити будь-які її пригнічувальні аспекти. За словами Корнеліуса Касторіадіса, "свідоме перетворення техніки буде тому центральним завданням суспільства вільних робітників" (Там же, p. 104). Як підкреслював німецький анархіст Густав Ландауер, більшість "абсолютно не усвідомлює, наскільки принципово технологія соціалістів відрізняється від капіталістичної технології… Технологія в культурному народі має бути спрямована на психологію вільних людей, які хочуть нею користуватися". Це станеться тоді, коли "робітники самі вирішать, за яких умов вони хочуть працювати", вийдуть із "капіталізму розумово і фізично" і "перестануть грати в ньому роль і почнуть бути чоловіками [і жінками]" ("For Socialism", pp. 184-6, Anarchism, Robert Graham (ed.), p. 285 and p. 286).

Таким чином, більшість анархістів погодилася б із зауваженням Букчина про те, що технологія "обов’язково є такою, що вивільняє, або послідовно доброчинною для розвитку людини", але ми "не віримо, що людина приречена на поневолення технологією і технологічними способами мислення". Вільне суспільство "не захоче заперечувати технологію саме тому, що вона вільна і може досягти рівноваги" і створить «технологію для життя», визвольну технологію, що ґрунтується на людських та екологічних потребах (Там же, p. 43 and p. 80). Дивіться розділ I.4.9 для більш докладного обговорення технології в анархістському суспільстві.