Автор: Бачинська Вікторія.

Це коротке есе буде присвячене пошуку Священного Граалю: що ж наразі вбиває сучасну українську музичну критику?

Декілька місяців тому я розмірковувала про процеси гниття українського музикознавства. Ну бог з тою наукою, це складно, заплутано, але ж музична критика має бути іншою — більш живою, актуальною, свіжою! На жаль, лише в мріях…

Аналітично пробіжуся по декількох статтях українських музичних критиків, які найнаочніше висвітлюють проблемний характер цієї сфери.

Почнімо з новинок. 7 квітня 2026 року в медіа про класичну музику «Гук» вийшла рецензія авторства Антона Совви на прем’єрну одеську постановку рок-опери «Ісус Христос- Суперзірка». Матеріал мав назву «Смішки смішками, а Ісус з горішками». Досить несподівано, вам не здається? Але потім пішла «жара» — анекдот! Говоримо ж про Одесу, куди ж без них:

«Приходить Ісус на одеське застілля і перетворює воду на вино. Тітка Циля куштує, невдоволено плямкає губами, підходить ближче і каже пошепки: — Ізю, я тебе благаю! Для своїх міг би зробити і пристойний коньяк!».

Мало того, що жарт несмішний, так ще й страшенно непідходящий під ситуацію. Якщо ви думали, що на цьому показник крінжу мав закінчитись, то ні, там і далі крізь всю рецензію автор намагається обігрувати одеський жартівливий вайб невлучними порівняннями і метафорами. От наприклад: ​

«Якщо ви наївно вважаєте, що тридцять дев’ять ударів батогом — це межа людських страждань, ви просто ніколи не намагалися роздобути квиток на фінальний показ одеського «Ісуса» за лічені хвилини до третього дзвінка. О четвертій пополудні, коли поважне місцеве товариство лише неспішно налаштовується на думки про ранній обід, фоє Музкомедії вже нагадувало елітну банку зі шпротами».

Звучить ефектно, яскраво, образно, але чи доречно для формату рецензії? Ліпше для стендапу приберегти такі скарби. Або таке: «Чи був би Ісус Суперзіркою зараз? Будемо відверті: якби Ісус вирішив з’явитися в сучасній Одесі, його кар’єра завершилася б швидше, ніж псується форшмак на липневій спеці. Статус суперзірки нині забезпечують алгоритми, а не істина. Натовп, який у першій дії здіймає галас «Осанна!», у другій уже вимагає страти, бо контент став занадто похмурим для легковажного споживання».

Сентенції ніби логічні, але який форшмак, яка Осанна? Навіщо читачам ця інформація, щоб що? Це якось краще прояснює якість цієї постановки? Загалом складається враження, що ці словесні виверти автор вживає чисто «по приколу», а не з якоюсь метою.

Ще один музично-критичний «шедевр» Антона Совви був опублікований на сайті Kyiv Daily — про постановку «Реквієма» Євгена Лавренчука. Це було схоже більше на наворочений претенціозний панегірик, ніж на аналітику. Цитую уривок:

«Тут, під пильним оком бетонних слонів та носорогів, що причаїлися на сусідній Банковій, режисер Євген Лавренчук здійснює хірургічний розтин європейської культури, використовуючи музику Моцарта як інструмент радикальної вівісекції, що оголює глядацьку свідомість у її граничній, майже агонізуючій щирості. Це химерне переплетіння звуку, тіні та філософського вакууму маркує прихід епохи постораторії, де сакральний латинський текст більше не служить Господу, а перетворюється на холодне паливо для машини людського самопізнання, що працює на обертах абсолютного нігілізму».

Скажіть, навіщо така купа пафосних слів в одному абзаці? Щоб викликати відчуття «елітарності» тексту? Та ну, не простіше задати промпт Чату GPT «Напиши рецензію на таку-то подію, використовуючи мінімум 10 інтелектуальних рідковживаних слів на речення»? Мене турбує та завзятість пана критика, з якою він підбирає ці всі терміни: як краще сказати, «хірургічний розтин культури» чи «метафізичне заглиблення в платонівський світ ідей»?

Українська музична критика переповнена хвалебними одами, будь-який український продукт автоматично вважається потужним. Чи не робить це шкоду нашій культурі, чи не затьмарюється сенс старої-доброї ринкової конкуренції? Питання риторичне.

Ну нехай, облишимо Антона Совву і перейдімо до наступного номінанта на роль крінжо-чемпіона, і це Вікторія Фролова. 23 листопада 2025 року в Києві відбулася прем’єра відеоопери Фаусто Ромітеллі «Індекс металів» у виконанні Ensemble 24 і Вікторії Вітренко, і пані Вікторія зробила на цю подію надзвичайно нестандартний огляд, попередивши на початку, що текст «з підкрученим показником чуттєвості». Ну це ж має бути добре, жива емоція робить текст свіжим, чи не так? З самого початку матеріалу рецензентка представляє нам такий «епіграф»:

"Я краще потону, ніж почну писати цей текст… 

Я краще просиджу на стільці весь день, ніж візьмуся до справи. 

Я краще зіллюся з подушкою та ковдрою, ніж зроблю це. 

Вийду на вулицю і загублюся до пізньої ночі.

То хто там паяється і плавиться?".

Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. Кого паяє? Здається, незадоволений реалізацією події був лише ведучий-лектор Олексій Шмурак через проблеми з транслюванням його презентації. До речі, щодо Шмурака Фролова пише:

"До мікрофону пояснювально крокує композитор Олексій Шмурак — «промінь просвіти і освіти, натхнення і усвідомленості» (цитата запозичена із посту з особистого інстаграм-акаунту митця). 

Загадка від Жака Фреско: чи зміг би ШІ впоратися з вірним розподілом презентації до лекції Олексія Шмурака на три екрани?".

Якщо це була спроба тролінгу саморепрезентації Олексія, тоді окей, зараховано. А щодо презентації, так Саша Чорний (один з організаторів події) вже напевно отримав по голові від Шмурака за таке незручне становище.

Далі пані Вікторія характеризує саму вступну лекцію Олексія:

"50 хвилин вдалих спроб укоренити розуміння того, що чекає на публіку за рогом лекції.  Олексій старається, жартує, спрощує. Перераховує загальновідомі невідомі мені речі.  Розповідає про італійського психоделічного, чуттєвого та надмірного електроакустичного композитора Фаусто Ромітеллі". 

Задля справедливості варто сказати, що я була на цій події, тож виступ Шмурака незалежно від проблем з презентацією був вдалим і дійсно допоміг слухачам краще орієнтуватися в цій складній музиці, на що звертати увагу, як сприймати. Жарти і спрощення були цілком в межах дозволеного для такого формату, та і це загалом типова усталена манера Олексія вести лекції.

Ну облишмо Шмурака, що там по тексту? Після стилістично невпорядкованого і хаотичного опису твору Вікторія пропонує нам пораду:

"Безпорадна порада: якщо вам не вистачає заліза — спробуйте їсти печінку, хоч інколи. Або (в якості альтернативи) введіть собі в звичку щодня купляти в супермаркеті цукрово-/кофеїно-/тауріно-місткі напої в алюмінієвих бляшанках та почніть естетично розставляти їх по кімнаті та холодильнику".

До чого це? Типу «Індекс металів», метали, залізо… Але нащо потрібен цей гастрономічний поворот?

І найіронічніша частина матеріалу, яка знаходиться ближче до кінця:

Рецепт вдалої рецензії 

Меланхолійно валятися в ліжку або на підлозі, окутавшись думками. Курити. Повторювати попередні дві дії, поки не стане дурно. 

Вибратися на каву. Пожалітися кожному зустрічному знайомому на те, як тяжко пишеться. При цьому детально і надокучливо розповідати про що саме не пишеться. Коли жертв навколо не залишилося — повернутися додому. 

Нарешті сфокусуватися. Написати два речення. Повернутися до перших двох пунктів.  

Купити залізничний квиток на найдовший рейс з найменшою кількістю зупинок. Не забути на нього сісти. Зрозуміти, що ситуація безвихідна. Вслухатися в звуки металевих колес. Писати. 

Вікторія, ми Вам дуже вдячні за поради, але нам шкода, що Вам вони не допомогли, бо рецензія не те що невдала, це взагалі не можна віднести до галузі музичної критики… Якщо пан Антон намагався зробити з критики напів-стендап, то пані Вікторія, таке враження, просто виставила в Інтернет свої замітки в телефоні чи в щоденнику, не продумавши ні структуру, ні логіку, ні ідею тексту. Концепція «відкритості» і «емоційності» сама по собі хороша, але реалізована жахливо. Прочитавши текст, слухач лишається з відчуттям «навіщо я це прочитав?». Що можна винести з цього матеріалу, яку користь, для чого він взагалі існує?

Два попередні рецензенти живуть і працюють в Україні. Але українська музична критика існує і в емігрантській спільноті. Львівська музикознавиця Аделіна Єфіменко, що нині проживає в Німеччині, написала в престижний журнал «Критика» статтю про постановку опери «Мазепа» Клеманс де Гранваль в Дортмунді. Стаття вийшла під провокаційною назвою «Мазепа» поза політикою».

Безліч уривків з матеріалу дають підстави вважати його скоріше націософським, ніж професійно музично-критичним. Наприклад:

"Про ідею постановки під гаслом «мистецтво поза політикою» розповів перед виставою драматург Нікіта Дубов (посаду драматурга в німецьких театрах можна віддалено порівняти з нашим асистентом режисера) і попередив глядачів, щоб вони не очікували в картині історичної достовірности. Про росіян, українців, поляків чи шведів тут не йдеться. Запропоновано просто подивитися «велике кіно». Як цікаво! Коли національне питання знято, німецькі музичні критики почали асоціювати образ Мазепи зі своїм улюбленим лицарем Льоенґрином! Як і Льоенґрин, Мазепа таємно прибуває у зрадницьку країну, щоб урятувати кохану від Зла".

По-перше, видно явне засудження авторкою стратегії «мистецтва поза політикою». Це дискусійне і складне питання, над яким можна розмірковувати по-різному, але є нюанс: вистава НІМЕЦЬКА. Німці не зобов’язані дотримуватися українських уявлень про мистецтво, у них своя традиція, свої авторські підходи, на які вони мають повне право. Чим погана ідея вистави як «великого кіно»? Це ж фактично і є сутність оперного мистецтва, Gesamkunstwerk, якщо хочете… Чим погане недотримання історичної достовірності? Та це ж стандартна практика, ніколи такого не було і от знову…  Чому якщо німці асоціюють Мазепу з Лоенгріном, це недолік? А може це навпаки плюс: інший народ проводить паралелі свого культурного героя з нашим, це ж майже мова архетипів. Далі:

"Для режисера Мазепа — це також міт, але вже не середньовічний, а сучасний. Міт про Супермена, про залізного супергероя Айронмена — людину-мрію світу технократії. Це справді було «велике кіно». Але в лабіринті сучасної кіномоди на супергероїв режисер заблукав, не з’ясувавши головного. По-перше, нерозумно, навіть підступно позбавляти у наш час Мазепин образ соціяльного та політичного контексту. По-друге, постановка прочитується як дзеркало европейської «сліпоти» і «толерантности» перед лицем війни. По-третє, дортмунтського «Мазепу» можна трактувати як ширму бездіяльности політиків щодо вселенського Зла, яке навіть персоніфіковано у постановці (німа роль Злодія — Карл Кайзер). Образ героїзму як сумнівної категорії у цій постановці також дискредитує героїзм полеглих українських солдатів".

Знову ж таки, чому міфологізація це погано? Пані Єфіменко має знати не гірше за мене про оперну реформу Ріхарда Вагнера і яка в ній роль міфу. Ну, а фрази про «толерантність перед лицем війни», «бездіяльність політиків щодо вселенського Зла» і «дискредитація героїзму полеглих українських солдатів» це дешева маніпуляція, що спрацювала б для політичних блогерів-зумерів типу Лаченкова, але аж ніяк не для людини мистецтва.

У статті ще багато уривків такого штибу. Всі вони зводяться до твердження: ця версія «Мазепи», на думку Єфіменко, дає приклад принципового знецінення боротьби за волю українців. Але це ж жахливий перекрут! У школах мали б вести уроки формальної логіки, щоб не допускати такого невігластва в журналістиці. А дорівнює А, В дорівнює В, а щоб А дорівнювало В, потрібно відповідати умовам і т. д. Без цієї бази журналістика і критика стає пропагандистською машиною (уже стала).

Авжеж, я не хочу в цьому есе лише всіх сварити. Серед українських музичних критиків є і «винятки з правил», які гідні своєї професії. Наприклад, музикознавиця Марина Гордієнко, засновниця медіа про класичну музику «Гук». 9 березня 2026 року вона опублікувала огляд на нову виставу в Київському театрі оперети — «Дон Жуан» Моцарта у постановці молодого режисера Станіслава Іванова. Марина — одна з небагатьох наших критиків, яка пише сміливо і чесно, дивлячись правді у вічі. У той час як більшість оглядів на події наповнені одами і панегіриками, Гордієнко задається питанням: що ж молоді митці пропонують глядачеві? А пропонують вони таке:

"Не лише у візуальному оформленні виявляється надмір. (…)В певний момент Лепорелло піднімають — він висить частину дії, щоб ні в кого не лишилося сумнівів, що театральна машинерія працює добре. Принаймні крім вау-ефекту не зрозуміло, для чого вжитий цей прийом". 

Ну або таке:

"Не обійшлося і без залучення знаків сексуальности. Крейдяний портрет Дон Жуана з підкресленими статевими органами, недолуга сцена пестощів Церліни та Мазетто, яка слугувала фоном для діалогу Анни та Оттавіо, хоча і поміщена на передній план, тертя шиї гусака, наче мастурбуючи — все це виглядало дешево і вимушено. Це радше штампи, які нагадували глядачеві, що “Дон Жуан” — це історія про розпусника і взагалі всі персонажі тут такі. Хоча залою у цей час пробігав смішок — все ж автори постановки добре знають свого глядача і що йому подобається". 

Загалом настільки чесний і одкровенний огляд — нестандартна ситуація для мистецьких медіа. Після прочитання ти ніби очистився і зрозумів «Вау! Я не один бачу цей весь жах, є люди, які думають так само!». За це відчуття «свіжої холодної води після сауни» я вдячна пані Гордієнко і бажаю їй не звертати з вибраного шляху.

Отже, які висновки? На жаль, я не маю рецепту вдалої рецензії, як Вікторія Фролова, але до деяких нюансів все ж дійшла. Дві основні проблеми української музичної критики — це крінж і потужність. Якщо ми поборемо хоча б їх, то ви здивуєтесь, наскільки вільнішим стане наш шлях.

P. S. Антон Совва, Вікторія Фролова, Аделіна Єфіменко — якщо Ви це читаєте, не сприймайте мій текст як особисту образу в Ваш бік, будь ласка. Мої твердження стосуються лише професійної частини Вашої діяльності. Дякую за розуміння!