Гербери
***
Гербарій
чоловік за чоловіком ішов вік
оком наколовшись на спис
плити важкі ми несли вмостити дороги
вік чоловік
пес
Бранденбурзькі ворота
і в тисячний раз проминула Європа
несли сірий пісок
корону царя і троянди
висохлі листочки звикли до смерті
між сторінок книги
***
золота знак легше за промінь
відміряєш слова щоб не сказати зайвого
наче архітектор сенсів
майстерно вирізаєш свою оповідь
про нанесені писачком дерева
на тонку шкарлупу зими
***
\
риб’ячою кісточкою я поранив собі ясна і тепер вони кровоточать
\
над загорнутими в землю дітьми височать маленькі ялиночки
\
кістки пахтять не ладаном, а смертю
\
камінь імені
\
безіменні берези плачуть
над безіменним килимком
\
сип землю наче сон у якому мертві кличуть живих
***
моя жива душа померла в той день коли ти усміхнулась до мене в останній раз
***
\
закривавлені ясна зорі
\
зуб розколовся наче цукор пам’яті
про сніжно-біле місто на пагорбі
\
і рук чистота передує жертві
після якої залишився тонкий очерет і сухі вуста
***
ловлять наліма у намулі чоловіки на березі річки
я і сам за жовтими водами біг
але так і не встиг
до гіркоти її припасти
о ноги твої!
де ходили
що пахнуть полином?
о руки твої
що випрядали чекання
о вуста твої
і спокуса
і спокута
***
вийшовши в негоду у ніч за хлібом та вином
ми опинились в геть незнайомій місцевості
де серед лісосмуг пролягала ґрунтова дорога
тож нам залишилося лише обрати напрям щоб іти
туди де палає кропива віри
***
під мигдалевою вербою ночував равлик
студент наче жук догризав книгу
одного з них збудив спокій
***
чоловік проживає життя в очікуванні
вичищається часом до порожнечі
***
мама шила рядно і вколола голкою пальця
сльози це заплатки для серця
***
тато пропрацював життя
***
\
ми — народ копачів землі що риє не глибоко але впевнено
\
потрапивши в одну з таких ям
я бачив клаптик неба яким бігли пухкі хмаринки повз срібне місячне яблуко
мов з пісеньки про білогривих конячок
і тоді я подумав про те що тільки тут мене не знайдуть шукачі істини
але марні сподівання
вони і тут мене змушують до сповіді плюючи в обличчя запитаннями
на які не зможу дати відповіді
***
І
в ботанічному саду зима
сніг засипає вічнозелені рослини
Хазяїн посилає сина щоб зліпив сніговиків поблизу воріт
вони будуть охороняти ворота до самої весни
Син не виявляючи жодної любові до скульптури і до зачинених брам відчиняє зачинене
Батько відриває з обличчя сиву брову і кидає її на землю
снігова хмара огортає людину на передньому краю.
ІІ
в ботанічному саду заснув сніг
я любов’ю своєю тебе обітру
вітру мою віру
сонце
дерева відкидають тінь
а я відкидаю сніг щоб зробити доріжки
ІІІ
в ботанічному саду зима
до воскресіння ще довгі та переплутані місяці
жарт за жартом
крапає з бурульки вода
ІV
закони зими тануть
гуси у вікно заглянуть
я все складне зроблю простим
все приховане вийде з тіні
мов із води
я розкладу перед ними своє тепло
і кожний візьме від мене щось своє
і кожний знайде в собі мене
і прокинувшись серед чужих місцин
серед чужих людей
огрубілих дерев
вони обернуть темноту на зерно
і смерті не буде
і життя забуте
***
\
попереду були два озера
а позаду діра рота
\
у лоба стояв я
у самого лоба
і не бачив на ньому трону
і не бачив за ним моря
***
крізь діри в даху висвистує совість
присмерк заповнює горище дзбани
тарілі та кухлі
розчиняє в собі всі знайомі речі
так наче порожнеча вийшла з осередку смутку
за втраченою можливістю побути на одинці з минулим
я посиджу поруч з тобою
і послухаю твій сон
дихає лід
музика
під прямими променями весняного сонця
цілу ніч ти будеш танути в цьому ліжку
після всіх своїх поневірянь серед людей
залишається суміш осінніх квітів
***
\
Трударі — трикутні душі
старші жінки білими косинками перев’язали голови
блакитно-небесні сорочки
на весні сини грубі човни несли
і слідом за ними
гуси пливли
\
із небесної землі біленькі квіточки
вилізли
***
ми повертаємось до дому
на землю
таку ж чисту як сторінки що не заплямовані словами
затягнуту в пояси вірності з усіх боків
ми повертаємось до дому словами
загартованими у вогні рослинами
щоб терпіти від щедрот сонця
ми повертаємось до дому
в якому на нас не чекають