Якось
…В суботу з ранку було. Представляєш, прокидаюся вранці, ну як вранці, так, годині о дванадцятій. Прокидаюся, значить і щось мені не те. Диво дивне — не можу зрозуміти, що відбувається. Прислухаюся до самопочуття і нічого не відчуваю. Тобто зовсім нічого. Ліг годині так о четвертій ранку — бухав з колективом після прем’єри. А в мене жодного натяку на похмілля і абсолютно нічого не болить. Нічого дивного в цьому не було б якби був молодший рочків так на двадцять п’ять. Насправді класно бути вісімнадцятилітнім — всю ніч п*єш, гуляєш, з дискотеки приходиш п'яний, як чіп, на ногах не тримаєшся, а з ранку, як нічого не було. Але ж, чоловіче, я вже давно не пацан. Мені сорок три рочки, слава Богу.
Встаю, значить, і щелепу з землі не можу підняти від здивування. Я про ноги… легкість в ногах надзвичайна. Та до того ж мені легко і не вимушено, що вони (ноги тобто) самі пританцьовувати почали. Драйв такий в середині, як в молоденького козлика гірського. От ти спробуй після перепою першим ділом потанцюй. Так ото ж бо.
Ну, думаю, класно. Мабуть горілка попалась хороша. Класно мені, файно, що зовсім вилетіло з голови — сьогодні ж друга субота місяця. А це означає лише одне — через годину приїде жінка, дітей привезе на побачення. Тобто колишня жінка. Ми розлучені вже другий рік. За рішенням суду я маю право бачити дітей кожну другу і четверту суботу місяця. Козли. Великодушно, бачте, дозволили бачитись з моїми власними дітьми. Щоб їм так хтось колись дозволив.
Слухай, не знаю, що робити, за що взятися. В хаті справжній кавардак, як після війни ядреної, смердить перегаром так, що здається його можна помацати. А ця курва не запізнюється ніколи, ще й раніше може приїхати. Пунктуальна, блін.
Поки зустрічалися, ну, знаєш — «квітково-цукерковий» період, завжди запізнювалась на побачення. Дванадцять років разом прожили і завжди, от завжди, через неї запізнювались. Всюди. Поки туалет наведе, поки намалює чуже обличчя на своєму то вже й поспішати нікуди не треба. А коли розлучилися ні з того ні з сього пунктуальною стала ніби в роду німці пробігали.
Доречі, ти знаєш — це ж вона винна втому, що ми розійшлися і мої діти батька бачить двадцять шість разів на рік по дві години. Доки халтури були все було нормально. Любов до могильної плити і тому подібне. Та як тільки криза наступила, замовлень поменшало тут то почалися приколи. «Якщо не кинеш той свій театр і не знайдеш нормальну роботу то я тебе кину» — це вона мені каже. Курва! Не пройшло і тижня після такої заяви, як ця, просссти Господи, медсестра з дев’ятьма класами середньої школи і медучилищем за плечима, представила мені якогось сарацина з Португалії та заявила, що подає на розлучення.
Ми актори народ запальний, спалахуємо з півоберта. Сів на смуглого зверху та й б*ю собі. А шо мені. Не знаю звідки в нього скальпель взявся, хірург напевне? Бік досі на погоду ниє. В суді ці двоє з мене якогось бузувіра зробили. Ледь не людожера зі схильністю до педофілії.
Ну, то таке… вибач, з’їхав з теми. Наболіло.
Де я зупинився? А, так от: що робити, думаю? Метнувся я з тією жвавістю гірського козлика чистоту наводити. Першим ділом до ліжка — застеляти. Тільки обернувся тут же на місці остовпів — у мене в хаті, на моєму ж таки ліжку спить мужик зубами до стінки. «Ну, все, — думаю,- от я і догрався. По-п’яні привів якогось гомика. Чим ми займалися в ночі страшно навіть уявити. Залишається лише сподіватись, що він пасивний». Думаю, хто ж це, в біса, такий? Всіх гомиків з театру я знаю. Жоден з них під параметри цього мужика не підходить. Всі вони лисі, як один. То певне якийсь фейскод, якого вони дотримуються. Зайдеш в наш театр — побачиш лисого, знай — це блакитний. Цей же навпаки — шикарна шевелюра. Насичений чорний колір, де-не-де сиві пасма. Майже, як у мене. Одразу видно — доглядає за волоссям.
Ну, раз на те пішло, раз прийшлось стати не таким як усі, то треба знати в лице представника чоловічої статі котрого доведеться називати «коханою», у гіршому випадку «коханим». Поштовхав у ребра — ніякого результату. Перевернути на спину також не вдалося. Думаю, нічого собі! Скільки ж це тєло важить? І тут ця туша сама, зі страшенним гуркотом, як мені тоді здалося, гупнулося спиною об постіль, зплющивши мій мозок до розмірів пя*тикопієчної монети. Все моє життя промайнуло переді мною в секунді. Солоний піт проступив крізь пори. Там, у зіжмаканій постелі вибалушив на мене свої матові, мертві очі…Я?! Я сам! Мать твою, перераз так! Блідий колір обличчя дав мені зрозуміти, що я … помер?! Ну, не я той який тут, а той який другий. Подумати тільки — мужчина 43 рочки, можна сказати у повному розквіті сил. Йому, тобто мені, ще б жити і жити. Хоча з іншого боку — чудовий вік для актора щоб врізати дуба. Ех, отак завжди, кращі покидають цей світ першими.
Візьмемо, приміром Висоцького. Той до сорока трьох взагалі не дожив. І нічо. Цього часу йому повністю вистачило, щоб вписати своє ім’я в історію. Пам’ятають, люблять…
Уявляю собі свій похорон: робота припинилась всі заходи, включно з виставами відмінили. Колеги плачуть, несуть квіти, вінки. Я лежу в труні на сцені, кожен підходить цілує мене в лоб, навіть ті кого я не люблю (тобто не любив). Потім виносять мене з театру під гучні оплески і в цей момент в голови приходить загальне розуміння кого вони насправді втратили. Процесія поволі рухається через центр міста у напрямку кладовища.
— Шановні, — будуть питатися перехожі, — а кого ховають?
— Це ВІН. — Відповідатимуть неутішні колеги. — ВІН покинув нас назавжди.
— ВІН?! Ах, яке горе. — Побиватимуться перехожі. — ВІН був таким талановитим, як ВІН грав Гамлета.
І кожен забуде про свої справи щоб провести свого кумира в останню путь. Процесія все збільшуватиметься і поки дійде до кладовища — розтягнеться на кілометри. Дорожній рух відновлять лишу у вечері.
Потім пам’ячник гранітний поставлять у весь зріст, а на театрі прикрутять меморіальну дошку з написом: «Тут творив ВІН». Згодом фільм знімуть, а Безруков зіграє мене.
Хотів було розплакатись, думки навіяли тугу, але всі мої старання виявились марними. Ха! На сцені запросто пускав сльозу. Без жодних зусиль. О, знаєш, я був майстром сльозопускання: сльози радості, рясні сльози, міг заходитись плачем, скупі чоловічі сльози, міг навіть плакати по черзі то лівим оком, то правим. А тут раптом таке. При вигляді власного холодного, скоцюрбленого трупа — хоч би тобі сльозинка. Єдине, що вдалося зробити, то скорчити печальну міну і застогнати. Аж самому гидко стало.
Потім кинувся до пляшки, але клятий корок ніяк не хотів відкручуватись. Тепер я все зрозумів і те, що труп не перевертався, і цей корок — все пов’язано. Я ж тепер створіння духовне. Так що до матеріального світу не маю ніякого відношення і не можу впливати на матерію. Але чому залишився тут, на землі? За всіма духовними канонами, я ж повинен був вознестись на небо, ну, або провалитись крізь землю в пекло. Доречі, другий варіант більш підходящий у моєму випадку. Всі ж знають, що акторів до раю не пускають. Тим паче хороших. А? Що ти кажеш? Так, я це зрозумів, що дух залишається на землі три дні після смерті фізичної оболонки, поки тіло не поховають. На цьому місці я перелякався, якщо це так можна назвати (духи за визначенням нічого не повинні боятися). Але той факт, що доведеться цілих три дні «гриміти ланцюгами» тиняючись по власній квартирі і дивитися, як спотворюється моє тіло, налякав мене не на жарт. Це ще якщо пощастить — три дні. А якщо схопляться через тиждень. Доведеться вдихати цей сморід розкладання. В
Тут я згадав про колишню з дітьми, котрі з хвилини на хвилину повинні приїхати. Годинник на стіні показував без п*яти хвилин першу. Ех, і закортіло ж мені «двинути коні» саме цього суботнього ранку. От вони приїдуть, знайдуть мене в такому не презентабельному вигляді. Налякаються бідолашні. Мої бідолашні дітки, мабуть, отримають психологічну травму на все життя. Будуть кричати: «Тату, тату вставай. Та-а-ату!». При такій думці мені знову захотілося розплакатись від жалю, але знову нічого не вийшло. Кинувся до цигарок, але тут же згадав про свій теперішній стан. Блін! Я навіть закурити не можу! Я ж довбаний мрець! Трясця! Ех! Хріново бути мертвим.
Підчас цього внутрішнього монологу у двері подзвонили. «А-а! це вони! Так і знав, що раніше приїдуть». То вона робить за принципом «скорше сядеш, скорше вийдеш». Терпіти мене не може. А дітки, донечки мої — навпаки. Люблять мене і дуже сумують. Боже, боже. Бідолашні. Ще не знають, що нема в них більше тата. А це стерво певне втішиться. Сучка. От сто відсотків зрадіє. Я тобі кажу. А що? Аліментів я все одно не плачу — сама відмовилась. Той сарацин дійсно хірургом виявився і досить таки успішним. Заробляє «у-у-у!». Космос. «Лексус» їй купив. Донечки також нагодовані, одягнені. Він взагалі не поганий мужик виявився. До моїх малих, як до своїх відноситься, хоч і власних має. Мені навіть здається він їх любить. Словом, не бідують без мене. Сам розумієш — тепліше їм від тих двох-трьох сотень не стане. Єдине, що можу зробити то раз в два тижні зводити в «МакДональдз» на морозиво. Малі його просто обожнюють. Коротше, помічник з мене, як з кізяка патрони. Для неї моя передчасна смерть великий-привеликий плюс. Не доведеться більше бачитись, витрачати дорогоцінний час і нерви.
Дзвінки тим часом ставали все довшими і наглішими. «Ну, що ти дзвониш, кобила?! Хто тобі відчинить? Мертвий я, мертвий!».
Хоч би набридло і вони повернули додому. А то зайдуть, а тут…
Бог не почув моїх благань. З-за дверей почулося шкряботіння ключа. Чому я не забрав у неї ключ? Вже два роки збираюся і все ніяк. От дурбецело! Я не стримався і в розпачі закричав:
— Не заходь, дура!
Зі скрипом відчинилися двері і в коридор війнуло свіжим повітрям. На порозі стояв лютий вираз обличчя колишньої і мої близнючки з обох боків. Хоч би вони в спальню не зайшли. Краще нехай мене сусіди знайдуть. Прийдуть на запах і знайдуть.
— Ким, ким, ким ти мене назвав?! — прогарчала вона дивлячись просто мені в очі.
Я розгубився. Закрутив головою у різні боки в пошуках когось живого, до кого вона могла б звертатися. Не знайшов.
— …и-и…Хто?…и-и… Я?
— А хто?! Я?!
Близнючки підбігли до мене і міцно обійняли, кожна зі свого боку.
— Тату, ти так довго не відчиняв! Ми подумали що з тобою щось сталося.
Ех, бідолашні. Одразу відчули що з татком біда.
— Як?! Ви мене бачите?
Вона стояла на порозі така розлючена і люта, що мені стало не
— Ну, ти нормальний, взагалі?! — Розкрила свій рот нащадниця міфічних сирен. — Від власних дітей ховаєшся!
— Мам, не кричи на тата, будь ласка. — Стали на мій захист дівчатка і притислися до мене ще сильніше.
— Так! Ану бігом у спальню! Мені треба поговорити з вашим, якщо так можна висловитись, татом! — Гиркнула на дітей. Йомайо, якби я був живий у мене волосся від того крику дибки стало б.
— Ні-і! — скрикнув я. — Тільки не у спальню! Там…- ледь не розколовся я — …не прибрано. Краще в гостинну.
Одразу ж вказав на двері до гостьової кімнати.
— Побудьте там, поки ми з мамою поговоримо.
— Татусю, мамусю, тільки не сваріться. Будьла-асочка. — Синхронно, неначе за командою, попросили малі. Вони взагалі майже все роблять синхронно. Такий собі близьнюково-колективний розум.
— Не буду. — Також одночасно відповіли ми. — Ми просто поговоримо. — Також синхронно натягли штучну посмішку і люблячим поглядом супроводили близнючок до кімнати.
— А чого це ти так забігав при слові «спальня»?! А?! — Завелася вона, як тільки зачинилися двері. — В тебе там курва?
Не розумію яке їй діло до того з ким я сплю останні два роки. Я ж нічого не кажу за її сарацина з його баблом. Мені от байдуже.
— Не хвилюйся, не курва. — Ага, зараз я так взяв і сказав, що там труп мій лежить. — Я ж сказав — там не прибрано.
— Коли це тебе хвилював порядок вдома? — Розвивала свій наступ колишня. Ну, якщо направду то я собі також не повірив би бувши нею. Відмазка дійсно гальма. — Ти зовсім забув про власних дітей! Мало того, що курву додому привів так ще й ховаєшся. Забув, що в мене ключі є? Думав не застукаю?
— Ти не розумієш, не міг я відчинити. Повір, сам не знав, що так станеться, але зараз вам краще піти. Мені дуже шкода.
— Що-о?! Піти? — Все, тепер цю пожежу не погасить навіть все МНС. — Краще для кого? Для тебе? Ти ще не натрахався? Ану, пусти мене, я хочу бачити ту хто тобі важливіший за твоїх нащадків.
Уподібнившись танку рушила в напрямку спальні. Я, в свою чергу, зіграв роль протитанкового їжака — перегородив дорогу.
— Слухай, розумій це як завгодно, але туди ти не зайдеш.
З-за дверей визирнули дівчатка.
— Мам, тат, не сваріться.
— Не сваримося, сонечки. — Заспокоїла їх колишня. — Просто голосно розмовляємо.
— Так, так. — Підтримав я. — Ми будемо тихіше.
— Побудте ще в кімнаті. — Продовжила колишня.
— Значить так, — майже пошепки сказала вона коли малі зачинилися, — якщо зараз же не пропустиш то я тобі обіцяю — я зроблю все можливе, щоб ти їх більше не побачив. Ти мене знаєш.
Тепер, сам розумієш, ніякі земні заборони мені не страшні. Тепер спостерігатиму з того світу. Хай, но мене тільки поховають і я вознесусь. Та й дівчатка надто мене люблять то, певне будуть відвідувати могилку мою. Але тут вона зробила величе-езну помилку бо зачепила віддушинку. Боже мій, як шкода, що у мене немає тіла і я не можу вліпити цій курві ляпаса.
— Слухай, ти! — Піддався я емоціям. — Хочеш знати чому я не відчиняв. Та тому що не міг. Буквально не міг. Я тобі скажу, тільки малим цього знати не треба. Тобі теж не хотів казати, бо те, що я скажу навряд чи поміститься у твоїх курячих мізочках, люба моя!
— Ой, хто б говорив! — Образилася на «курячі мізочки». — Теж мені Альберт Ейнштейн…
— Не перебивай. Мене марно перебивати бо те, що ти бачиш це не я, а дух безтілесний.
— Здурів? Допився нарешті до гарячки!
— Помер я, розумієш. Помер. Нема мене. А у спальні труп лежить!
— А-а… все ясно. — неврастенічно затрясла головою. — І запах відповідний…
Скільки її знаю, все одно не перестаю дивуватися безпросвітній тупості. Як вона вену в пацієнтів знаходить не втямлю. Кажеш людською мовою: «два на два буде чотири», сказано тією ж таки людською мовою, що мертвий значить мертвий, нема мене, все, крапка. Все одно мусить перевірити.
— Не віриш? То йди глянь!
Вона витріщила очі з таким виразом ніби у мене в руках закривавлена сокира, чи ще яка біда, була. Попасом почала відходити назад.
— Е-е, ти знаєш, — проплямкали її губи, — нам, напевне, дійсно треба піти.
Ну, ні дорогенька. Хотіла встромити свого носа куди тебе не раді. Маєш. Просто так тепер не відкрутишся. Зараз ти побачиш те неподобство на ліжку і нехай тебе шляк трафить. Будемо тоді разом на тому світі жити. А як не трафить — також не погано. Похорон відбудеться вчасно.
— Стій! — Кажу. — Ти нікуди не підеш доки не побачиш це на власні очі. Хомиха ти невіруюча. — Потім майже благальним тоном додав. — Ти повинна це побачити. Будь ласка…
Це був відвертий блеф. Звичайно блеф. Спробуй без живої плоті втримати жінку в хаті. Залишилося зіграти роль і більш нічого. Якщо вона зараз збереться, забере дітей і поїде то про мою кончину дізнаються ще не скоро. Сморід ще довго стоятиме відбиваючи у потенційних мешканців охоту оселитися в цій квартирі. А мене, гниляка доведеться ховати у герметично закритій труні. Така перспектива мало тішила. Тож, як не крути, довелося вдатися до акторської майстерності.
— Ти мене лякаєш. — Зробила ще один крок назад.
— Не бійся, — кажу, — я просто хочу щоб ти переконалася, що я не брешу.
— Перестань…
— Прошу тебе, благаю. — Дич прямо з-під рук вислизала, втримати силоміць її, сам розумієш, не було жодного шансу. — Ти лише поглянь і ви підете. Сам хочу щоб ви пішли. Ти лише поглянь…
— Обіцяєш?
— Обіцяю. Тільки поглянь.
Вона набрала повні груди повітря (а набирати було куди) і голосно видихнула, як важкоатлет перед ривком. Рушила до дверей. Та в останню долю секунди зупинилася.
— Я зайду, але давай ти перший. Не люблю, як хтось в спину дихає.
Дурна якась. Певне подумала: «Я зараз зайду, а цей по голові мене чимось ззаду вдарить». Вона завжди була боягузкою. Хоча, з іншого боку я сам винен. Зірвався на крик. І потім, не кожного ж дня чуєш від людини, що вона померла. Ще вчора я б сам не повірив у подібну заяву. Та зараз мені було необхідно щоб хтось виявив мій, поки що красивий, труп. Хоч вчасно поховають і я зможу нарешті покинути цей порочний світ. Тому я не сказав ні слова, тільки не помітно кивнув і слухняно виконав прохання.
В спальні зависла криклива тиша.
— Бачиш, — кажу, — лежу.
Замість відповіді почув, як щось важке гупнуло об підлогу. О, думаю, нормальна реакція жінки на вигляд мертвого чоловіка (хоч і колишнього).
— Ну, що? — Кажу, повернувшись на звук. — Переконалась.
Колишня сиділа на дубовому паркеті, вибалушила круглі очі на тіло і дрібно-дрібно трясла головою. Свідомість не втратила. А повинна була. Направду дивні ці істоти жінки. Покажеш їм, наприклад, мишку чи ще якусь в тисячу разів меншу за неї істоту — неодмінно зомліють. А тут цілий хлоп мертвий лежить, розкладається, а ця навіть не думає вмлівати. Аж злість бере.
— Тепер віриш? Чи хочеш ближче подивитися?
Замість відповіді почув лише прискорене дихання, яке переходило в схлипування. Її обличчя скорчилось в огидній гримасі, а очі налилися вологою. Та-ак. Шок значить пройшов. Зараз почнеться істерика. Боже мій, як я цього не люблю.
— Але. як це сталося? — Схлипувала і шморгала носом вона. — Це ж не реально…
— Сам дивуюся. Але факт — я мертвий.
— Але ж я з тобою розмовляю.
— О, це так. Це справді дивно. Я не впевнений, але може це через спорідненість наших душ. Ми ж прожили разом цілих дванадцять років. Може тому? Не знаю.
Вона встала з підлоги не відводячи погляду від тіла. Потім, так, знаєш, глибоко-глибоко, зазирнула мені в очі і кинулася в обійми.
— Любасику, як мені прикро. Нам бракуватиме тебе.
Ага, так я і повірив: «…нам бракуватиме тебе». «Любасиком» мене на радощах назвала. Цієї клички я не чув уже…уже…в загалом давно не чув. Взагалі якось надто легко сприйняла мою смерть. Я то сподівався, мінімум, на довгу істерику. А отримав: впала; встала; страданула на ліво, страданула на право… «Любасику». Дивно все це… Певне подумки вже шампанським попід саму стелю стріляє. Салюти різнокольорові, як у новорічну ніч «бах –бах, та-ра-рах». Зверху типу: «я така вся в печалі», а насправді радіє. Зараза.
— Ти знаєш, — кажу, — вам треба йти. Поки дівчатка не побачили. А то… сама розумієш.
Поцілувала в щоку, промокнула сльози хусточкою та нічого не говорячи розвернулася щоб піти. Стерво лукаве.
— Зачекай. Зроби мені, будь ласка, послугу. Подзвони в морг, нехай мене заберуть поки псуватись не почав.
Вона мовчки набрала номер.
— Алло. Морг? Приїздіть, будь ласка, мій чоловік помер. Що? Звідки знаю. Ой — сам сказав. Добре. Чекаю.
Дурна чи що? Хто ж їй повірить. Тільки вона могла таке ляпнути не подумавши про наслідки.
— Що сказали? — Цікавлюся.
— Ой, любаску, сказали — за п*ять хвилин будуть.
— Ну, прощавай. Запрошую вас на поминки і сарацина свого можеш взяти. — невдало пожартував я чим знову загнав її у сльзи.
З кімнати вийшли близнючки.
— Мам, ти плачеш?
— Мені просто шкода вашого тата. Йому… погано. Захворів тато. Прощайтеся, нам треба йти.
— Тат. Скоріше виздоровлюй.
Малі підбігли до мене і поцілували в обидві щоки. Ех, бідолашні мої. Як же вони тепер без мене.
— Виздоровлюй. — Повторили дівчатка вже з порогу. — Па-па.
Якби ти знав, як мені гірко стало в цей момент. Ти собі навіть не уявляєш.
— Прощавайте.
Пішли. Один. Зовсім один залишився. Сумно. От, завжди так з держслужбами, типу «швидкої» чи міліції. Кажуть будуть через п’ять хвилин. Так, зараз, взяли і приїхали… через годину. А куди їм поспішати? Нікуди. Покійник же нікуди не втече. Так занудився поки ту труповозку чекав. Неймовірно. Бляха муха, якби випити можна було чи. Хоча б, «ящик» подивитись — було б веселіше.
Нарешті через годину і двадцять сім хвилин, (робити було нічого то ж я спостерігав, як повзуть стрілки на годиннику), в двері постукали. Ну. Думаю, нарешті. Приїхали. От же ж кретини. На дверях дзвінок, як бик з червоною кнопкою, а вони стукають. Чого б це я стукав якщо дзвінок є? Хіба що кретин, ну, або ліліпут — до дзвінка не дотягуюсь. Але, на скільки я знаю, в трупарнях ліліпути не працюють. Тягати мертвяків справа не легка. Малі не впораються. Все ясно — безперечно це кретини.
Підійшов я до дверей, ну, цікаво ж як вони далі себе поведуть. Ще чого доброго клепки не вистачить перевірити чи двері часом відчинені, розвернуться собі і підуть. Колишня не зачинила за собою (я попросив). Чую — знову стукають, голосніше. «Лобом постукай, — кажу, — може двері виб’єш».
— Е-ей! — Крикнуло з того боку. — Є хто вдома?
— Ну, є, — іронізую собі під носа, — і що воно вам допоможе?
— То відчиніть якщо вдома.
Я аж рота роззявив. Нічого собі! Невже тепер трупарні медіумів наймають з духами теревенити.
— Ви мене чуєте?!
— Слухайте, ми з вами в піжмурки будемо бавитись, чи одразу відчинете?
— Я не можу відчинити, — кажу, — але тут не замкнено. Самі заходьте.
— Хто тут помер? — Сказав один з мордоворотів як відчинилися двері.
— Я помер. Але хіба ви повинні мене бачити? — Спитав я розгублено.
— От саме вас ми і повинні бачити. — Каже другий.
— Як давно це трапилося?
— Сталося що? — Ще не відійшов від шоку я.
— Померли коли?
— А-а. схоже на те, що сьогодні вранці, або десь під полудень. Точно не знаю.
— Ну, тоді збирайтеся ми по вашу душу.
Ось тут до мене дійшло хто ці двоє. Так і є, все сходиться: красиві, здоровенні блондини, з п’ят до голови в білому. Це не труповози. Це янголи. По мою душу прийшли.
— Так, мені нічого не треба. Я готовий.
— тоді пішли. — і взяли мене попід руки.
— Хлопці, — кажу, — а мене в рай чи в пекло? — Цікаво
Один з них добродушно посміхнувся і погладив мене по плечу.
— Ну, що ви. Звичайно, що в рай.
Так я опинився тут. Чуєш, ти знав, що в раю є чотири поверхи? Саме тут я тепер і перебуваю. Другий поверх, палата номер шість. Як заманеться помирати — з радістю чекаю в гості.
