***

Say my song simply for its prosy sentence,

cutting at the commas, pausing at the period.

Any poetry in it will then be apparent,

motion of mind in English syntax.

I willingly work with true propositions

to hack like wood, I don’t like clay.

<…>

Paul Goodman

Пол Ґудман у нас не користується дійсною популярністю. Він не сильно відомий у наших краях як психоаналітик, ще менше відомий як психотерапевт, майже не знайомий нам як активіст, про нього знають як про анархіста в доволі вузьких колах, але навіть у них не підозрюють його поетом. Однак у всіх цих питаннях він так чи інакше предстає перед людьми: про нього буває згадують у навчальних закладах, дехто на нього орієнтується ідейно, хтось його не любить, а деякі надихаються. 

Коли в Україну потрапило видання збірки його творів від ЕГАЛІТЕ, це був ледь не фурор серед місцевих анархістів, по крайній мірі тих, що я знав: ми наче відкрили для себе нові обрії, новий погляд на речі, який до цього цвів десь серед західних товаришів і тих, хто знає англійську. Ми читали його по дзвінках, обговорювали, сперечалися, обурювалися, тішилися, передавали книгу з його текстами один одному. До його думок відносилися по-різному: скептично, прихильно, зовсім негативно — воно й зрозуміло. Але особисто для мене, по ходу ознайомлення із творами в збірці, він відкрився не тільки провокативними рядками інтелектуала на власних барикадах, але й лірикою вірша. 

Коли ж, здавалося, я охолов до Ґудмана, його куплена мною збірка покривалася пилом серед інших книжок, товаришка подарувала мені, по чистому співпадінню, точно таке саме видання від ЕГАЛІТЕ. Тоді я знову відкрив останні сторінки й наново прочитав його вірші перекладеною російською. Я читав якусь кількість поетів, українських і зарубіжних, але ніхто так не зачаровував мене, як цей дивакуватий зухвалець. 

Опис його поезії я можу окреслити так: Ґудман — це Вітмен, який розгубився. У різні періоди, за різних умов він читається зовсім не схоже, але одне залишається на місці — дитяча зворушлива незграбність. Не легко передати шарм ґудманівських рядків письмово, але я постараюсь. Для чого? Напевно, щоб заохотити знову читати, писати, цінувати вірші повноцінно: у цьому випадку в представництві американського блаженного в штанях, зроблених із чорного прапору анархізму (Paul Goodman, The Black Flag, — 1967). Але діло не в тому, щоб передати його синтаксичним, морфологічним, ще якимось розбором, не розглядом схематичності його рим, але тим, щоб в цьому описі дати вилізти внутрішній не кристалізованій дитині, яку все ж не змогли насильно примусити ходити на горщик. 

У відео на ютуб-каналі ЕГАЛІТЕ «ЭГАЛИТЕ: нам не хватает Пола Гудмана…» пролунала думка: «Ґудмана люблять хороші люди» — але не тільки хороші, а ще й нахабні: саме таку рису треба мати в собі, щоб хотіти з’їсти не сам торт, а вогонь на свічці в ньому (Paul Goodman, Birthday Cake). Вірші Пола Ґудмана харчуються не самою подією, в якій вони зароджуються, а запалом усередині неї, який випускає все навколо. Вони не так ретельно розглядають поверхню, адже вона занадто заплутана, але намагаються вивернути природу речей, їхнє підсвідоме, яке насправді легке, зрозуміліше. 

У рядках американського верлібру Ґудман відкриває все оточуюче із позиції забитого хлопчика, якого не приймає ніхто: ця меланхолія вигнанця пронизує все. Вірші не несуть повісті про його власний суверенітет (на відміну від есеїв), але в них дрібне горіння свічок найяскравіше, зелена трава поряд із чистими ріками на фоні бунтуючих щирих студентів, променисті соняшники та глибокі переживання за хвору донечку, яка все ж поряд. Ґудманівська лірика ніжна у своєму прагненні радіти дрібним вогникам у тотальному хворобливому запамороченні, навіть якщо це палять повістки під час самих жорстоких війн. Терниста в лихоманці стежка повз випалену землю під покровом людожерських прапорів втрачає як таке значення, коли до тебе несеться сяйво зірки здорового глузду, до божевілля простого — межі, яку поет закликав провести, знаючи що буде відкинутий усіма. І не дивлячись на це все, світ у віршах Ґудмана передається як прекрасний: ця краса б’є поета, пригнічує, але все це дрібниці, коли поряд усього лиш засихає гілочка кизилу, а тебе оточують близькі люди, серед яких ти квітнеш — цим неможливо насититися (Paul Goodman, The beauty of the world). Таких юнісних вогнів на свічках дуже мало, але задмухати їх украй важко. 

Ці верлібри — прохання прокаженого внутрішнього малюка, щоб його обійняли. Прохання до самої сутності речей. Та коли ласкаві обійми все ще далеко, а несуться тільки стусани, маленький Пол від безвиході лягає роздивлятися полум’я зірок і цвіт квітів; молитися, щоб зробити ще один хиткий крок у рамках межі, поки суспільство розриває політика апарату відчуження: і ці дві сторони не заперечують одна одну. Підняти поряд очі та помітити багато дрібних надій у небесній гущавині; обернутися навколо й звернути увагу на ігри дітей, на яких варто рівнятися заклопотаним дорослим серед хаосу — ось що дозволяють зробити вірші Пола Ґудмана. 

Сама поетика дійсно виконана халамидником, але цей вид поетичного бунту не подібний, наприклад, бітникам (навіть нашим українським шістдесятникам), бо він реалізується не через ствердження себе чи своїх поглядів, а як спроба помітити дрібниці, подивитися крізь пальці в умовах, коли ствердитися вже не виходить: тебе не люблять як чужі, так і недолюблюють свої ж. Не так легко в умовах мітингу на Шип Медоу бачити не політичні амбіції, а щирість та залученість протестуючих, дивитися на них інфантильно — апетитний не так торт, як вогні на його свічках. Світ насилля, сірих кабінетів, державного апарату, машини війни, болю, розлючених людей нас оточує, але в ньому є також щілини, де можна все ще побути яскравим дитинчам із глибокими почуттями до оточення. Пол Ґудман боїться та не приховує цього. Ми також боїмось. Але він показує, що і в страсі є щось дивовижне. 

Ґудман меланхолійний, ліричний, безмежно ніжний із читачем, не серйозний. У мене була думка перекласти декілька його віршів українською, однак я взагалі не знаю англійської, тому робив це через словники. Після перекладу я показав їх уже моїй колишній дівчині, яка чудово знає англійську: вона сказала, що вийшло жахливо. Але, напевно, хотілося не так їх перекласти, як закликати інших зануритися в цей нахабно зачарований погляд анархіста й поета Пола Ґудмана на склад речей, який так його до кінця і не прийняв — і все ж він міцно застряг у моєму захопленні. 

Дякую, Поле!

автор: федя акне