‎Maybe a person gets better by just letting herself be what she is.

‎ ‎Ми звикли вірити у цілісність власної особистості, нам здається, що «я» — це щось стабільне, справжнє, незламне. ‎Що ж, при перегляді фільму шведського режисера Інгмара Бергмана «Персона» можна відчути як звичні уявлення про самість дають тріщину. Натомість їх витісняє неприємна правда про систему соціальних ролей та конформних масок, без яких людина, здається, не може існувати. ‎ ‎Стрічка вийшла більше як півстоліття тому, проте досі залишається одним з найяскравіших прикладів інтелектуального авторського кіно ХХ століття. Через зовсім нескладний сюжет, збудований навколо історії двох жінок, Бергман досліджує проблему умовності ідентичності та її крихкості. ‎ ‎Для кращого розуміння сюжету і задуму, варто звернути увагу на історію створення фільму. У 60-ті, серед людей мистецтва набував популярності психоаналіз. Сам Бергман був прихильником К. Г. Юнга, тому тепер, тримаючи це в голові, назва фільму "Персона" набуває більш логічного значення. ‎ ‎Відступивши від кіно, приділимо дещо більше уваги теорії Юнга про персону. ‎Персона в аналітичній психології Карла Юнга — це архетип маски, зовнішнього відображення особистості, що змінюється в залежності від соціальних обставин, від ролі, яку потрібно відіграти: роль турботливої матері, покірної робітниці, люблячої дружини. В цьому контексті ми й повинні трактувати назву фільму: "персона" — не більше ніж маска чи роль. Проте варто зауважити, що фільм не зводиться до прямої ілюстрації юнгіанської теорії.

‎ ‎Повертаючись до сюжету, хочу зазначити, що огляд може містити спойлери. Також, "Персона" не допускає єдиного прочитання, а цей текст є лише одним із можливих трактувань фільму, яке видалося мені найбільш логічним. ‎ ‎Молода дівчина Елізабет Фоглер — акторка театру, що неодноразово відігравала різні ролі. Одного разу серед вистави, Фоглер усвідомлює свою брехливість, лицемірство та нещирість, й вирішує геть припинити розмовляти. Дівчина ізолює себе від оточуючого світу та людей, в спробі «зняти маску неправди», адже краще зовсім мовчати, аніж видавати себе за ту, ким не є. У фільмі Елізабет приймає форму несвідомого аспекту особистості, якому не знайома брехня. Дівчина потрапляє до лікарні, де за нею доглядає медсестра Альма — ще одна головна персонажка. ‎ ‎На противагу молодій акторці, Альма постає перед глядачем як уособлення конформності, поверхневості, загальноприйнятої моралі і «нормальних» цінностей. За грою в соціальні ролі, Альма поступово втрачає відчуття самості. У «Персоні» вона відповідає за свідому частину особистості. ‎ ‎Отож, згідно цієї теорії щодо трактування фільму, образи двох жінок можна розглядати як своєрідну роздвоєну єдність «Сестра Альма — Елізабет Фоглер». Зливаючись воєдино, свідоме з несвідомим, вони утворюють третій аспект людської особистості — підсвідоме. У міру розвитку фільму, межі між Альмою та Елізабет починають розмиватися так, що важко сказати, де закінчується одне і починається інше. Як можна помітити, сюжетна простота повністю затьмарюється психологічною та символічною складністю. ‎ ‎Далі за сюжетом, задля покращення стану Елізабет, Альма погоджується наглядати за нею поза лікарнею, у будиночку біля моря, без людей навколо. Поступово між жінками зароджується довіра, особливий зв'язок. Альма проводить багато часу за розмовами із акторкою, та вперше відчуває себе почутою. Якось у стані сп'яніння, жінка вирішує оголити перед Елізабет душу: розповідає тій про травмуючі події із власного життя, про свої переживання. У розмові Альма згадує, що страждає від почуття, немов її вчинки та поняття про мораль не збігаються. Альма прийняла образ своєї персони, повністю ототожнюючи себе із соціальною роллю та раціонально збудованою картиною себе. Її розповідь про сексуальний досвід з неприємними наслідками дає глядачеві зрозуміти, що внутрішньо жінка не розуміє, чого хоче насправді. ‎З погляду свідомості та моралі вона оцінює це як «брудне» і неприпустиме, але при цьому в ній прориваються живі емоції, згадуючи власні вчинки з минулого. Відбувається конфлікт між свідомою установкою Его — раціонального «я», та витісненою Тінню — частиною людської особистості, де зберігаються усі бажання, імпульси та переживання, пригнічені відчуттям моралі.

‎«Хіба можна бути однією і тією самою людиною в один час? Чи не роздвоююся я?».

Говорячи про власне роздвоєння, жінка запускає процес усвідомлення своєї істинної сутності, справжньої себе без масок. ‎ ‎Кульмінаційний момент настає, коли Альма читає лист, що Елізабет попрохала надіслати своєму лікарю. Альма насолоджувалась зацікавленістю Фоглер у своєму житті, була захоплена тим, що її хтось слухає, відчувала ейфорію від того, що її внутрішній світ отримав право на існування. Проте прочитане викликає у жінки ледь не тваринну реакцію. Елізабет у листі згадує про Альму словами «вона цікавий об'єкт для спостереження». З точки зору психології, відбувається момент об'єктивізації: раптом Альма бачить себе не як людину, а об'єкт холодного аналізу своєї пацієнтки. Відчуття того, що її живі почуття щойно були переведені в інтелектуальну площину викликає тривогу. Тепер, те, що було прожито емоційно — зруйновано зовнішньою інтерпретацією, контакт із відчуттям власної справжності — зруйновано. Доволі символічним є момент, де Альма, світ котрої щойно тріснув, дивиться на власне відображення у чорній воді: тепер діятиме темна частина її персони. ‎ ‎Згодом перед глядачем постає кадр, де Елізабет читає п'єсу, і, здається, повертається до «нормального» стану. Альма ж більше ніколи не повернеться до колишнього світогляду, тому дивлячись на своєрідне одужання дівчини, відчуває себе зрадженою. В минулому привітна медсестра обсипає акторку звинуваченнями: «Ти мене використала, а тепер викидаєш немов непотріб! Ти — джерело моїх нещасть».

У чому ж полягає нещастя Альми? Після власних думок, на які жінку наштовхнула Елізабет, її правильне, заздалегідь сплановане життя зазнало краху. Вона не зможе повернутись до старих правил, яких звикла дотримуватись. ‎Розвивається конфлікт, що перетікає в бійку: Альма, у відчаї, кидається на Фоглер з ляпасом, і згодом ще, і ще, і ще... Тоді вона хапає ковш із гарячою водою, і раптом Елізабет кричить: «Не треба!». І от, здається, перемога, їй вдалось змусити непробивну акторку розмовляти. ‎Альмі здається, що Елізабет використала її як об'єкт натхнення для свого театру, спостерігала, й запам'ятовувала її історії, переживання, інтонації, звички. Це злить медсестру, в розпачі вона тягнеться до обличчя Елізабет, немов намагається зняти з неї маску, та реакція тієї була неочікуваною. Фоглер посміхалась. Раптом приходить усвідомлення, що її обличчя більше не маска — вона вільна. Вільна від соціальних ролей й безглуздої гри в акторку. Альма теж це розуміє, а ще розуміє, що вона таки зазнала поразки. ‎ ‎Після конфлікту Елізабет розглядає фотографії, серед яких зображення беззахисних перед німецькими солдатами євреїв. Дивлячись на сповнене жаху обличчя маленької дитини, серце Елізабет переповнює глибоке співчуття, справжня емпатія. Вперше Фоглер відчуває себе живою людиною, а не акторкою. ‎ ‎У наступній сцені зображено як Альма прокидається від жахіття, й хапається за радіоприймач, з якого лунає голос: «Елізабет!». Жінка біжить до кімнати акторки, й розглядає обличчя сплячої Фоглер так, немов бачить його вперше. З радіоприймача знову доноситься чоловічий голос: «Елізабет!». Альма промовляє: «І що він від нас хоче? Чому порушив нашу самотність?». ‎З цього моменту стає зрозуміло, що Елізабет та Альма — частини однієї психологічної структури, навіть самотність у них спільна. ‎Далі перед глядачем постає епізод, де чоловік Фоглер звертається до Елізабет, проте розмовляє з Альмою. Помилки тут немає, оскільки Альма й Елізабет — частини однієї людини, зовнішня оболонка й серцевина. Конформна Альма промовляє потрібні слова, запевняє того у своїй любові, й загалом каже те, що інші хочуть чути. Проте ця акторська гра не може продовжуватись довго, адже Елізабет не може спостерігати таку брехню й лицемірство.

Альма зізнається, що насправді вона черства, холодна й зіпсована. Фоглер вдоволено усміхається: персона вперше сказала правду. ‎ ‎Згодом глядач спостерігає сцену, де Елізабет сидить за столом, й долонями прикриває світлину з дитиною — власним сином. Альма наполягає на розмові. Важливо зауважити, що під час цієї сцени камера вибудувана таким чином, що на екрані присутнє лише обличчя Фоглер, тоді як голос Альми лунає немов з-поза кадру. Цей прийом можна інтерпретувати як голос совісті, або ж голос Несвідомого, від якого ні у «справжнього Я», ні у «персони» не може бути таємниць. Цей голос стверджує, що Елізабет народила, під тиском соціуму, який все повторював, що у Фоглер залишилась одна не зіграна роль — роль матері. Завагітнівши, Елізабет усвідомлює, що дитина зруйнує її театральну кар'єру й  позбавить її краси. Під впливом своїх страхів та переживань, акторка зненавиділа свою дитину ще до її народження. Несподівано, син Елізабет сильно її полюбив й прив'язався, та, щоправда, це лише посилило почуття відрази у матері. Страждаючи від гнітючого почуття провини й неспроможності відповісти дитині взаємністю, Елізабет переповнює ненависть, й навіть бажання вдарити власного сина. ‎ ‎Повтор кадру. Елізабет знову ховає долонями світлину із сином, Альма пропонує розмову. Виявляється цей жахливий монолог відбувся в уяві самої Фоглер. Тепер на екрані глядач бачить саму Альму, що повторює ті ж слова, що були сказані кадром раніше. Наприкінці розмови на декілька секунд з'являється кадр, де половина обличчя Альми поєднується із половиною Фоглер. Можна зробити висновок про те, що у внутрішньої Елізабет та зовнішньої Альми — одна правда на двох.

‎Проте, Альма досі не може прийняти таку правду, все ще намагається дистанціюватись, відсторонитись від Елізабет: ‎«Ні! Я не схожа на тебе. Я сестра Альма, а ти — Елізабет Фоглер!», та попри це їхні обличчя зливаються в одне.

‎ ‎Досить символічною є деталь, яку можна спостерігати упродовж всього фільму. Поступово, Альма переймає на себе звички Елізабет, її стиль в одязі, макіяжі, зачісці. Під кінець фільму, ближче до кульмінації, Альма одягнена у вбрання, яке більш притаманне Фоглер, у її волоссі — пов'язка, ідентична до тієї, що носила акторка, схожість навіть помітна у їхньому макіяжі, а також Альма, перебуваючи поряд із своєю пацієнткою, почала палити цигарки. ‎ ‎Говорячи про кульмінацію фільму, вона настає тоді, коли Елізабет сидить за столом, склавши на ньому руки так, немов їй більше немає що приховувати. Вона вірить, що їй вдалось перетягнути Альму на сторону своєї внутрішньої правди. Альма заходить у кімнату в уніформі медсестри, як і раніше. Дивлячись у очі Елізабет, медсестра впевнена, що зможе протистояти Фоглер: ‎«Я ніколи не стану такою ж як ти». ‎Альма намагається стриматись від бажання знову вдарити акторку, та раптом не витримує. Вона промовляє фрази, що ніби позбавлені якогось змісту, немов її внутрішні налаштування збились. Персона дезорієнтована. Проте Альма бере себе в руки, нігтем розсікає шкіру на своєму зап'ясті, "прикормлюючи" своє несвідоме, а Елізабет в свою чергу припадає вустами до її рани немов вампір, що харчується й функціонує за рахунок енергії Альми. Медсестра, не втримавшись наносить удари по Фоглер знову і знову, впадає в раж, демонструючи своє домінування й контроль над акторкою. ‎У наступній сцені Елізабет в лікарській палаті у жахливо апатичному стані, нагадує живого мерця. Альма обіймає її слабке й кволе тіло, пригортаючи до себе, змушує промовити: «ingenting», що з шведської — «нічого». Елізабет підкоряється, Персона перемогла. Внутрішнє Я знаходиться під контролем, у кайданах.

‎ ‎У епілозі Альма збирає речі, й готова покинути будинок, де вони з Елізабет проводили час, повернутись до звичного життя. Єдність внутрішнього й зовнішнього остаточно порушено. Далі глядач спостерігає кадр з Елізабет, такий як колись, при її першому приступі у театрі. Вона різко повертає обличчя, на якому чітко читається страх і покинутість.

Альма ж рішуче прямує до автобусної зупинки. Виставу завершено. Зламана Елізабет повертається до звичного життя з масок, ролей, та брехні. В житті неможливо не брехати. ‎ ‎Брехня — правда життя.