Туман навшпиньках прокрадається через вулиці. Він йде, неначе великий кіт, крізь повітря і повільно пожирає місто.

Офісні будівлі зникають, лишаючи за собою тонкі лінії, схожі на замальовки олівцем і дим розмитості. Тротуари стають відділеними, дахи опускаються над проходами. По–над загадковим шепотом електричних вивісок розчиняються вогні у вікнах.

Туман згущається до тих пір, доки місто зовсім зникає. Високо, там де туман переходить у темне зеленкувато-жовте зариво, плавають силуети дахів. Робота великої кішки зроблена. Вона стоїть, балансуючи на головах людей та вигинає спину супроти зникаючих будівель.

Я йшов вздовж дороги, думаючи про те, як виглядають вулиці і впорядковуючи в своїй голові прикметники. У густій імлі люди видаються від’єднаними. Вони більше не виглядають так, наче належать до спільної гонитви за прибутком. Так, як це відбувається, зазвичай, у жвавій частині міста, де діють жахливі механізми часу. І люди метушаться, щоб не втратити себе у гвинтах, пружинах і важелях.

Але зараз цей жахливий годинник прихований. Магазини, офіси та фабрики, які утворюють жахливі механізми цього годинника поховані під туманом. Цей кіт з’їв їх. Затягнуті туманом гвинтики ще обертаються, пружини розкручуються. На якусь мить вони, ймовірно, не існують. І люди, що поспішно несуться у тумані, здається, не йдуть і ніколи не виходили з магазинів, офісів і фабрик. Неначе вони були самітниками, що полюють у лабіринтах туману.

Так, ми всі загубилися і блукаємо в густому тумані. У нас немає мети. Місто без контурів. І течія фігур є безглуздою річчю. Фігури, що йдуть в нікуди і виходять нізвідки. Рій тимчасових працівників, які вже не в грі. Які прогулюються, бігають, метушаться, сумніваються, — шукаючи свою участі у грі.

Це цікава ілюзія. Я зупиняюся і слухаю музику. Зверху долинається гра на піаніно і спів. Крамниця підтримки пісень по–над Монро і головною вулицею. Балада про дешеве кабаре. Так, через те, що це пісня, там присутня таємниця.

Картини наростаючого туману — прекрасні. У них зараз закладена ідея. Люди — це виокремлені прикраси, викарбувані в тумані. Кішка зжерла жахливий годинник і люди позбулися рутини, що змушувала падати і снувати серед гвинтиків і важелів системи. Вони покінчили з життям, з купівлею, продажом та вічними дорученнями. І вони стали роєм маленьких прикрас. Чоловіки і жінки позбулись міста. Обриси силуетів химерно блукають туманом. Їхні маленькі обличчя говорять: «Годинник зник. Ніщо більше не оживить нас. Тому, ми стали чужими для себе».

Зі мною в тумані стоїть людина поруч із високою стійкою для газет. Я пам’ятаю, що це прилавок, куди газети поступають у продаж. Вся друкована преса скручена і запакована в стопку, як ряди маленьких білих ляльок. Думаю, саме це має бути газетним кіоском. Він схожий майже на все інше в тумані.

Красива дівчина з’являється на тлі туману. Вона розмовляє з чоловіком, що стоїть поруч з прилавком. «У вас є газета Де-Мойн?» — запитує вона.

Чоловік дуже діловитий. Він виуджує газету з-під прилавку і продає її. Кидаючи погляд на заголовки газети, очі дівчини загоряються. Так, наче вона зустріла дуже близьку подругу. Вона пішла, з відчуттям спокою. Чикаго — чужинець. Його приховані туманом будівлі та вулиці — чужинці, і його юрби людей, що вештаються туди-сюди повсюдно, — гірші від чужинців. Але тепер у неї є «Де-Мойн» під рукою. «Де-Мойн» — подорожній, який перетворить туман у меншу самотність. Пізніше вона сяде в готельному номері і читатиме про те, що сталося у будівлях «Де-Мойн» і на вулицях «Де-Мойн». Це видаватиметься справжніми подіями, тоді як події, що публікує газета Чикаго здаватимуться зовсім не справжніми.

Вулиця Деарборн. Темна і затишна. Люди більше не прикраси, а близькі друзі. Коли світло і можна розгледіти як обертаються гвинтики жахливого годинника і розкручуються пружини, можна подумати про людей, як частину цього механізму. І тоді люди розпливаються у думках і стають нелюдами або лише наполовину людьми.

Але зараз, коли механізм зник, люди здаються наполегливо людяними. Люди, які сидять на табуретах у кафе, схилившись над кавовими чашками. Люди, що стоять за прилавками. Люди, що купують сигари і люди, що входять і виходять із офісних будівель. Вони дуже доброзичливі. Їхні стомлені обличчя посміхаються, або принаймні виглядають дещо здивованими і зацікавленими. Вони цікавляться туманом, і тим, що ніхто не може побачити перед собою нічого за три кроки вперед. І їхні обличчя говорять один одному: «Ось ми, всі однакові. Місто всього лиш уявне. Воно може піти, а ми залишимося. Ми набагато важливіші, ніж великі будівлі».

Я чую дивний нав’язливий звук на тротуарі. Він слабкий, але з часом наростає. За мить проходить чоловік, стукаючи по тротуару тростиною. Сліпий. І я думаю над сюжетом для фантастичної історії. Якби страшне вбивство було скоєно у прекрасному тумані, що сховав усе, начальник поліції на допит викликав би сліпого. І тільки сліпець міг би відстежити вбивцю у тумані, тому що тільки він може рухатися у густій, нищівній імлі. І так сліпий, стукаючи тростиною, стукаючи по тротуару, зможе йти, не дивлячись, повільно наближаючись до вбивці, оточеного темрявою.

Газетяр кричить із глибини ніде: «Газета! Потяг розбився у тумані. Газета!»

Мій друг і я сиділи в офісі. Він надиктовував листи, але раптово зупиняється і дивиться у вікно. Його очі збільшуються. Він каже:

«Чи не було б це дивним, якби так було завжди? Я думаю, так було би краще, правда? Але, певно, вони винайшли б вогні здатні проникати крізь туман, і місто стало б таким яскравим, як ніколи, за кілька років. Але мені подобається туман, бо він сповільнює речі. Усе стало до біса швидким, мені це не підходить. Мені подобається повільність. Як сто років тому».

Ми говоримо, і мій друг починає згадувати про платформи, степові шхуни і дні, коли ще не було залізниць, телефонів, електрики і натовпів. Він ніколи не знав такого часу, але з того, що він прочитав і уявив про нього — так, було б краще.

Коли я вийшов на вулицю було пополудні. Туман зник. Місто зірвалось гучним звуком, який розчинився у космосі. На мить здалося, що місто виникло за годину. Тоді його надійні стіни і бізнесові вікна починають глумитися над спогадами про туман у моїй голові. «Туман не поглинає нас», кажуть вони. «Ми поглинаємо. Ми поглинаємо тумани, людей та дні». Прекрасні будівлі.

Над головою пливе небо, як сіро-біла повітряна куля, так неначе це іграшка, що належить місту.

Переклад: Щепанський Віталій